РОЗДІЛ 19

Іноді квітка в’яне швидше, ніж чудовисько встигає стати людиною, і ми залишаємося наодинці з тінню свого розчарування.

Зачаровано спостерігаю, як темно кривава пелюстка відривається і з мовчазним криком летить вниз. Троянда, позбавлена останньої окраси, здається зовсім оголеною, наче її роздягнули до самої суті. Шипів. Гострих і колючих, готових проткнути будь кого, хто насмілиться зрізати нікому не потрібний стовбур.

 Боляче бачити її такою, адже ще місяць тому ми з ним милувалися пишним цвітінням удвох. Здавалося, що вона розквітає не в ботанічному саді, а в моїх грудях. Тоді я ще вірила, що його серці полихає щось більше… щось красивіше… щось тепліше. Що там є щось до мене…  Та час забрав своє мито розставивши все по своїх місцях. Остання пелюстка упала, а чудовисько залишилося чудовиськом. І справа зовсім не в злих чарах. А втому, що він сам хотів бути чудовиськом. Я сама придумала принца під маскою лиходія. І сама розчарувалася. Кому тепер виставляти рахунок за мертві нервові клітини?

 - Чому саме тут? – питаю, і слова виходять майже пошепки, та у вологій тиші саду вони звучать занадто гучно.

Повертаюся до Романа, який стоїть надто близько до мене. Його плечі напружуються. Він завмирає на мить, наче захлинається власним подихом. У його очах блискає щось непевне, і я бачу, як він підбирає слова, шукає рятівне пояснення. Пальці нервово ковзають по ремінцю годинника.

 - Бо тут… красиво. – нарешті вимовляє, і усмішка здається надто поспішною, ніби приклеєною. – Тобі пасує бути серед квітів.

 - Правда? – піднімаю брову. – А ти часто приводиш сюди дівчат?

Чи може бути співпадінням, що Савчук привів мене у той самий ботанічний сад, що і Воронівський, не так давно. Вони це спеціально? Чи я себе накручую? А може вони так клеять дівчат і це просто уже випробувана схема? Чи це просто красиве місце, куди часто ходять на побачення?

Він сміється, але сміх виходить куций, з надтріснутим звучанням.

 - Ні. Просто це місце чомусь асоціюється з тобою. Думав, тобі сподобається.

Я на мить заплющую очі, вслухаючись у цей сад. Він шепоче не його словами. І мені стає моторошно від того, наскільки чужим здається навіть найтепліший голос, коли поруч тінь іншого.

 - Якщо хочеш, можемо піти в інше місце. В кафе. Чи покататися на теплоході.

Негативно хитаю головою глибоко вдихаючи.

Повітря пахне сирою землею і ще трішки дощем, що залишився після ранкового туману. Тут час ніби сповільнюється: можна слухати шелест листя, відчувати холодну вологу на шкірі, і водночас у кожному подиху відчуваєш смак невловимої свободи. Дерева, уже золотисті від жовтня, кидають довгі тіні на вузькі стежки, а між ними пробиваються м’які промінчики сонця, мов нагадування про тепліший час. Озера спокійно віддзеркалюють небо, і здається, що кожна хвиля наче зберігає тиху таємницю саду. Серед пишних клумб і альпінаріїв трапляються острівці яскравих квітів: темні троянди, що майже поглинають світло, яскраво-червоні хризантеми, тонкі ліани, що переплітаються над камінням.

Повільно ідемо вперед, Роман щось захопливо розповідає та я чую лише шелест сухого листя під ногами.

 - … хочеш?

 - Гм? – повертаю до нього голову.

 - У тебе щось сталося? Ти явно зараз не тут. – зупиняємося під старим дубом, гілля якого тремтить від кожного подиху вітру. – Виникли якісь проблеми? Хтось образив?

 - Еммм… ні. Я просто думаю про Софію. Малик запросив її на побачення по твоїй просьбі? – дивлюся йому прямо в очі не даючи йому шансу збрехати.

 - Побачення? – загортає назад золотаве волосся. Його усмішка виглядає невимушеною, але в погляді з’являється тінь непевності. – Я говорив з ним лише стосовно дискотеки. А що, виникли якісь проблеми?

 - Схоже… він до неї залицяється.

 - Чудово. – сіпає плечима і витягає з кишені штанів м’ятну жуйку. – Хочеш?

 - Ти не розумієш? – жуйку все ж беру. Може в мене з рота погано пахне? Роблю пів кроку назад. – Він на межі вильоту! А вона донька директора!

 - Кіцман уже і тебе параноєю заразила? Їй скрізь увижаються змови всесвітнього масштабу. Вона розігнала від себе всіх друзів, буцімто її всі використовують. Але зовсім забула той факт, що доходи вісімдесяти відсотків учнів цієї школи значно перевищують доходи її батька. Та у того самого Малика розходи за місяць, як піврічний бюджет Коломийського району.

Ця інформація дещо збиває мене спантелику, але…

 - І це гарантує  йому перебування в ліцеї?

 - Можна і так сказати. Хоча є певні нюанси. – морщить аристократичний ніс і відводить погляд.  

 - От. – штрикаю його пальцем у грудну клітку.

 - Ну і що ти хочеш би я зробив? Катував його поки не зізнається? Та й це не наша справа.

 - Наша. Я не знаю… поговори з ним…

Зітхає, наче я змусила його нести мішок з картоплею.

 - Добре. Тільки…

Обходить мене навколо і зупиняється за спиною. Обвиває рукою талію притягуючи до себе. Моє серце пришвидшує рух не розуміючи, що відбувається. Він забирає з лівого плеча волосся і кладе на нього підборіддя. Його подих лоскоче мені вухо викликаючи мурашки. Відчуття досить змішані і я не можу вирішити чого хочу більше: вирватися з його обіймів чи таки розслабитися і відпустити ситуацію.

 - Послуга за послугу. – його губи ледь торкаються моєї шиї, а через хриплий шепіт до щік припливає жар.

 - Я не буду з тобою спати! – різко вириваюся й відскакую вперед.

Навколо звивається сильний вітер, ніби підтримуючи мене.

На обличчі Савчука відображається ціла гама емоцій. Та найбільш впізнаванні – це здивування і… радість? Його брови злітають уверх округлюючи небесної блакиті очі, а з горла виривається чи то кашель чи то смішок. Здається, він подавився власною слиною.

 - Мені звісно лестить, що ти маєш такі плани на наше спільне майбутнє. – в очах забавляється небезпечне полум’я. – Але я хотів попросити тебе допомогти вибрати подарунок для сестри. Двоюрідної.