РОЗДІЛ 18

***

Завивання сирени карети швидкої б’є по скронях і Вронівський зупиняється прикриваючи очі. Його автомобіль ще мирно спить не відаючи, що його господарю заснути так і не вдалося цієї ночі. Ранковий туман закутав свою білизною місто, яке ніколи не знає спокою.

 - Що ти тут робиш? 

Голос найкращого друга змушує його різко відкрити очі. Він здивовано сіпає бровами, а тоді повертає голову спрямовуючи погляд на вікна власної квартири.

 - А ти?

 - Кава, круасани. – киває на пакет у руках. – Вирішив, що ранковий візит додасть мені більше балів в очах її батьків, ніж вечірній. Працюю на репутацію. – оголює красиві білі зуби.

Костянтин мовчки киває стискаючи у руці брелок від автомобіля. Той здригається гучним пищанням, ніби щойно прокинувся від кошмару.

 - Удачі. – киває проходячи повз. – Там тебе чекає сюрприз. – правий кутик його губ легко піднімається.

 - Ворон. – Роман підходить впритул. – Я ж не ідіот. Я розумію, що відбувається. – кілька секунд паузи, яку заповнюють крики молодих воронів. – Тільки скажу тобі так: - кладе руку йому на плече встановлюючи чіткий зоровий контакт. – Навіть якщо вона наплює на соціальні та християнські цінності, які осуджують інцест, то батьки ніколи не приймуть вашого вибору. І це нічим добрим не закінчиться. Ви навіть дітей не зможете завести. Бо свідомо приректи живе створіння на каліцтво – це верх егоїзму. Та ви навіть одружитися не зможете! Зрештою… просто зненавидите одне одного.

Костянтин перший відводить погляд і знімає з себе руку друга. Мовчки обходить автомобіль зупиняючись біля дверцят водійського місця.

 - Какао.

 - Що какао? – Савчук хмуриться навіть не намагаючись розгадати вічні ребуси похмурого друга.

 - Вона не любить каву. Вона п’є какао. Зварене на воді. Молока теж не любить.

Ще кілька секунд і від його присутності залишається лише клубок сірого диму.

Роман кілька разів переводить погляд зі свого паперового пакету з відомим лейблом кав’ярні на будинок і назад. Шумно вдихає холодне вологе повітря. А тоді, просто розвертається.

***

 - Доню, тут до тебе…

Піднімаю погляд і бачу… Савчука. Розчарування. Спочатку. Я чомусь була впевнена, що це Костянтин повернувся. Потім звісно ж здивування. А тоді радість. Мабуть. Принаймні посмішку я з себе витиснула.

 - Привіт.

В ньому все ідеально. Голос… м’який, приємний… наче заспокійливий чай. А погляд. Він дивиться на тебе так, наче ти єдина в цьому світі на кого він хоче дивитися.

 - Привіт. – промовляю на видиху.

На кілька секунд його очі все ж затримуються і на Вольській. Та далі він вітається з батьками, і підійшовши ближче швидко чмокає мене у щоку.

 - Ось. – дає в руки пакет з якого неймовірно пахне випічкою і дві кави на підставці. – Був неподалік, вирішив зайти за тобою.

Мама розпливається у посмішці опоєна його чарівністю. Ігор легко обіймає за плечі і відводить убік. Напевно там буде чисто чоловіча розмова. Незвично і приємно одночасно. Знімаю кришку з кави і бачу там… какао. З горою маршмеллоу та шоколадною крихтою. Не знаю, звідки він дізнався, але… це і не важливо. Відчувати себе бажаною набагато приємніше ніж… не хочу. Не хочу думати про нього. Я сама собі придумую, що між нами щось є і сама розчаровуюся. Пора поставити крапку.

 - У вас все настільки серйозно?

Здригаюся від голосу Ірини і бачу, як мама зводить до купи брови. Вона схоже, теж прийшла до тями і зараз будуть ті самі «незручні» питання.

 - Я бачу, ви вирішили проігнорувати  заборону директора.

Відкриваю рот, але не знаю, що сказати. Хіба ми з Ромчиком зустрічаємося? У нас не було жодного офіційного побачення. Не було зізнань у симпатії, нічних довгих переписок. Не було тих прихованих поглядів, від яких перехоплює дух. Все якось так… швидко. І просто. Відкрито. Ніби виконуємо домашнє завдання. З хімії. І реакція начебто є, але без «вау» ефекту. Все під контролем. Без сюрпризів. А може так і має бути?

 - Я маю серйозний намір добиватися прихильності вашої доньки. Авжеж думка директора має для мене значення. Та наші відносини ніяк не вплинуть на навчальний процес і я зможу донести це до директора. На даний момент для мене значно важливіше те, що скажете ви. – коротка пауза, в якій навіть моїй матері відвисає щелепа. – Адже я не хочу, щоб Мішель тривожилася і вибирала між мною та вами. Я хочу, щоб вона була щаслива. – швидкий погляд теплий погляд у мій бік. – І готовий зробити для цього все, що в моїх силах. Зі свого боку можу запевнити вас, що жодних поганих чи аморальних планів стосовно неї у мене немає. Я приймаю і поважаю її принципи. Якими б вони не були. Коли вона зі мною ви можете бути спокійні.

Мені здається, що я потрапила десь у часи, коли Джейн Остен писала свою «Гордість та упередженість». Ні, він не Дарсі. Однак… правду кажуть, що дівчата люблять вухами. Якась крижинка в моєму серці все ж тане. Тепліє.

 - А ти говорив про це з Костянтином? Що він думає? – порушує тишину вітчим.  

 - Він… - Рома відводить погляд ховаючи руки в кишені блакитних штанів. – Сказав, що його це не стосується.

Хіба я чекала чогось іншого? Напевно Роман ще пом’якшив та окультурив його слова. Але всеодно чомусь відчувається, як ляпас. І справа не в Воронівському. Проблема в мені. У тому, як я сприймаю його слова.

 - Я просто думав… – Ігор негативно захитав головою. – Хай так… зрештою, ви уже достатньо дорослі аби відповідати за власні рішення.

Всі переводять погляд на маму очікуючи остаточного вердикту. У ній наче боряться два протилежних світи. З одного боку вона хотіла аби я тут завела друзів і давно натякала більше звертати уваги на хлопців. Напевно боялася, що через відсутність батька я зненавиджу весь чоловічий рід, а її залишу без онуків. А з іншого… в її очах читався такий сильний страх, що я повторю її долю. Та вона навіть з револьвером біля скроні мені у цьому не зізнається.