РОЗДІЛ 17

Найкращий спосіб від сердечних ран – це з головою поринути у роботу. Та мені не допомагає. Навпаки, емоції роз’їдають зсередини не даючи нормально працювати. Краще вивільнити їх давши собі все пережити. Це я так оправдую те, що замість того аби робити домашнє завдання, захлинаюся сльозами від серіалу доїдаючи при цьому велику пачку чіпсів.

Звук кроків, які стають все гучнішими, змушує мене швидко накрити ковдрою шкідливу їжу.

 - Мішель? – мама швидко відчиняє двері разом із стуком.

Який взагалі сенс стукати, якщо вона ніколи не чекаю дозволу аби ввійти?

Її ніс швидко хапає яскравий запах сметани та зелені і морщиться. Але моє заплакане обличчя змушує відкласти лекцію стосовно здорового харчування на потім.

 - Щось сталося?

Повертаю ноутбук показуючи їй мій улюблений серіал на 200 серій. Десь стільки разів я уже його і подивилася. Жінка полегшено видихає закочуючи очі.

 - До тебе прийшли. Швидко прибери тут.

Виходить навіть не даючи шансу запитати хто і навіщо захотів позачергово побачити мою персону.

 - І вікно відкрий! – доноситься уже з коридору.

Надто різко підриваюся і разюча біль прошиває скроні. Якщо до завтра не минеться доведеться таки йти до лікаря. Так сяк накриваю ліжко, оскільки коли згинаюся підступає нудота, з важким зітханням відчиняю вікно та на секунду заглядаю у ванну щоб умитися. Вигляд у мене звісно не айс-айс-бейбі. На голові таке враження, що мексиканські горобці стосунки прояснювали, ніс розпух, як картоплина, очі й не казати. Плескаю водою в обличчя, збираю волосся в неакуратний пучок і виходжу. Все одно сьогодні краще уже не буде.

Я очікувала побачити кого завгодно. Тільки не його. Не їх.

 - Привіт! – Вольська швидко проте не менш витончено підлітає до мене і цілує в щоку. – Ой. А що це з тобою?

Проходить поглядом по старих чорних лосинах, повністю у ковтунцях, розтягненій футболці і зупиняється на обличчі. Вона не звикла бачити мене такою. І він не звик. Ніхто з тут присутніх окрім мами не бачив мене у такому вигляді.

 - Ти плакала? – турбота у голосі вітчима відзивається одночасно теплом і страхом всередині грудної клітки.

 - Ні. – відповідаю дивлячись на його байдужого сина. – Просто голова болить.

Мої прості слова летять прямо до адресата. Його ліве плече непомітно сіпається, а в  очах з’являється щось на кшталт… збентеження? Чи то пауза затягується чи просто для нас двох час трохи уповільнюється, але раптом стає душно.

 - Я прийшла аби ми нарешті зробили той проєкт. – Іра витягує мене з темної безодні його очей. – Після завтра треба вже здати, а в тебе телефон не відповідає.

 - Вибач, я його вимкнула. Але я рада, що ти прийшла. – знову вриваюся у реальність. – А кому нам завдячувати присутністю Вашої вельмишановної персони? – роблю легкий реверанс у бік Воронівського.

 - Він мене при…

 - Захотів побачити батьків. – перебиває її. – І тебе. Сестричко. – майже посміхається. Майже.

Мама з вітчимом раді його присутності, тому я завершую цей діалог аби не розвінчувати міф про ідеального сина.

Робота над проєктом тягнеться, наче гума. Уже понад годину ми б’ємося над тим нещасним кодом, а я ніяк не можу втримати думки в купі. Ірина щось таке видумала, створити програму, яка б містила ряд психологічних запитань на визначення депресивного стану у людини. Символи плутаються під пальцями, мов навмисне знущаються з мене. Кожна дрібна помилка сипле червоні рядки помилок на екрані – і здається, що монітор глузує з моєї безпорадності. А ще необхідно зробити презентацію і переконати викладача в «ексклюзивності» і корисності нашої програми.

 - Мішель, ну ти одне дорівнює пропустила. – тикає пальцем у монітор. – Наступне запитання. Чи відчуваєте Ви втому без причини?

У мене вже око сіпається від її запитань.

print("\n2. Чи відчуваєш ти втому без причини?")

print("a) Рідко")

print("b) Час від часу")

print("c) Постійно")

ans = input("Твій вибір (a/b/c): ")

if ans == "a":

    score += 1

elif ans == "b":

    score += 2

elif ans == "c":

    score += 3

 - Не «ти», а «Ви». Виправ.

 - Досить! – різко піднімаюся з-за столу. – Уже половина першої. Давай завтра продовжимо.

 - Залишилося всього два запитання. – Давай зробимо коротку рекламну паузу на чай. І доробимо. А завтра вже презентацію.

Підкорююся з думкою, що на кухні я зможу знайти кілька хвилин спокою і тиші. Ноги заледве тримають, а рот уже болить від позіхань. Скрізь темно, батьки сплять. Сподіваюся і той нежданий гість поїхав. Та варто про нього подумати, як от воно. Чудисько. Сидить біля вікна на кухні. У напівтемряві, під світлом самотньої лампочки над столом, розкривши книгу.

Зупиняюся в переході з вітальні до кухні. Він чує, однак не відриває погляду від книжки. Накочує неприємна хвиля тривоги. Спокійно. Я доросла. Немає причин тікати. Я нічого не порушила. Я в себе в дома. Хоча, чисто юридично, в нього.

Ай! Я не витримую сама себе ж!

Триматися холодно і відсторонено.

… холодно і відсторонено…

Мовчки ставлю чайник ігноруючи його присутність. Пальці тремтять і я дуже сподіваюся, що напівтемрява це ховає. Зате сонливість, як корова язиком злизала. Координація таки мене підводить і красиве біле горнятко летить на красивий мармуровий кахель розбиваючись на дрібні друзки. Роздратування наростає настільки, що я буквально відчуваю його на шкірі. Хочеться розтрощити іншу посуду і просто піти спати. Натомість присідаю починаючи збирати рештки горнятка. Авжеж… ну авжеж один із уламків підло і непомітно впивається у мій палець прорізуючи шкіру. Застигаю, дивлячись, як повільно випливає крапля крові.

 - Поранилася? – низький голос за спиною змушує мене озирнутися.

Коли він встиг підійти? Обережно бере за плечі допомагаючи піднятися. Жарко. Його пальці ледь відчутно спускаються по плечі залишаючи по собі вогненні сліди. Шкіра вмить вкривається сирітками. Він надто близько. І мова не про тіло. Та навіть його я не можу контролювати поруч з Воронівським. Запах. Свіжий з ялиновими нотками. Пробирається кудись аж під шкіру лоскочучи нервову систему.  Приємно і нестерпно одночасно. Я б мала його відштовхнути. Голова поморочиться. Його пальці доходять до мого зап’ястя і наче змії обвиваються навколо нього. Покірно роблю кілька років за ним. Підставляє мою руку під струмінь холодної води. Трохи легше. В голові ясніє. Акуратно, ніби найтонший у світі кришталь, витирає поранений палець серветкою. Далі дістає з аптечки пластир і заліплює ранку.