РОЗДІЛ 16

РОМАН

Наші помилки не визначають нашу особистість. Вони формують нашу ідентичність. Якщо ми, звісно, вміємо виносити з них правильні висновки. Та коли помилка повторюється систематично – це вже не помилка. Це вибір. Усвідомлений чи ні, неважливо. Наслідки будуть і в тому, і в іншому випадку.

Старий клен втомлено шелестить своїм жовто-гарячим листям спостерігаючи за черговою драмою двох зовсім юних людей. Скільки розчарувань і людських помилок він уже повидав на своєму столітньому віку. От і зараз прикриває розлогим віттям молодого світловолосого хлопчака від вітру, дощу і… очей дівчинки, ніби бажаючи вберегти його від чергового необдуманого кроку.

В кількох метрах від нього Ліля допомагає вусатому водієві фури витягувати ящики з продуктами для Макдональдсу. Маленька, худенька, схожа на мураха, який тягне свою знахідку.

- Десять, дев’ять, вісім… три два один. – Роман закінчує рахувати і розплющує очі.

Набирає повні легені повітря послаблюючи блакитну краватку. Проводить пальцями по золотавому волоссі загортаючи його назад. І виходить зі свого укриття.

- Дай сюди. – відбирає від дівчини ящик з яблуками. – Хто взагалі тобі дозволив тут працювати?!

- Не твоя справа! – вона біжить за ним, поки він заносить ящик на склад.

Хлопець повертається і слідом за водієм бере ще один ящик.

- Віддай! – вона починає виривати його.

Він не відпускає, ще кілька різких рухів і паперовий ящик тріщить по звах випускаючи весь свій вміст на мокрий асфальт. Вони застигають дивлячись, як червоні яблука, наче мухи вилітають з горщика.

- Що тут відбувається?

Писклявий голос адміністратора змушує їх одночасно повернути голови. Високий худорлявий хлопець з плашетом у руках по діловому поправляє окуляри і прочистивши горло звертає всю свою увагу на Лілю.

- Ярова! Ти що тут влаштувала?!

- Вибачте. – дівчина винувато опускає голову. – Я зараз все позбираю.

- Що позбираєш? Яблука ж побилися, там будуть ум’ятини!

Його обличчя багровіє і здалеку він нагадує дуже розгніваного суслика.

- Можна на сік… - невпевнено відповідає Ліля продовжуючи швидко скидаючи яблука у те, що залишилося від ящика.

- В голові у тебе сік! – голос адміністратора скрипить як старі бабині двері.

- Слухайте, це моя вина. – Роман робить крок до нього. – Я все оплачу.

- Аааа… - він подається назад. – То ти вже хахалів почала водити. Хоча чого я дивуюся. Нічого іншого твоя мама тебе навчити б не змогла.

Ще секунду і він летить у повітрі вибивши своєю кістлявою тушкою двері чорного входу. Роман потирає кулак скривившись від болю. Тільки не встигає навіть обдумати скоєне, як із тих же вибитих дверей виходять два кремезні охоронці.

***

- Ай!

- Терпи!

- Тобі мене не шкода?

- Шкода! В тебе не лише губа і брова розбиті, ти на всю голову… - вона зі злістю притиснула ватку із антисептиком до ранки на обличчі хлопця.

- Ай!!! Я між іншим за твою честь постраждав!

- Честь?! Плювала я на ту честь, коли в хаті їсти немає чого і зі стелі капає!

Ліля схопила пляшку з медичним спиртом і пулею вилетіла з кімнати. Лише тепер Роман помітив посеред старої просторої кімнати синій тазик у який методично летіла капля за каплею. Піднявши голову уверх його погляду відкрилася хоч і висока, проте жахливо потріскана стеля. Цвіль у кутках нахабно влаштовувала своє особисте життя не звертаючи уваги на законних власників квартири. Пазл у його голові ніяк не хотів складатися. Можливо тому, що там не вистачало ще кількох деталей.

- Це була єдина робота, на яку беруть у шістнадцять років.

Тихий дівочий голос з нотками розпачу змусив хлопця припинити слідчі дії у власній голові. Вона сіла на вузький скрипучий диван і зціпивши руки у замок опустила голову.

- Бабуся в лікарні. Потрібні гроші. – продовжила шмигаючи носом.

Роман піднявся і повільно підійшов до стіни густо заставленої стелажами з книгами. Правда більшість радянського виробництва, тому особливої цінності не являла. Якщо тут і було щось справді значиме у грошовому еквіваленті, то воно уже давно продане.

- Знаєш… я вже сама починаю вірити у те, що говорять про мою матір. – Ліля з силою потерла обличчя. Здавалося, що вона хотіла стерти з пам’ять образ тієї жінки, яка її народила.

Роман повернувся. Його блукаючий погляд зупинився на цій маленькій тендітній дівчинці. З вигляду така беззахисна і наївна. А що там всередині… він обов’язково дізнається.

- Твоя мама вам зовсім не допомагає?

Підійшов і сів поруч. Диван скрипнув нагадуючи, що він не вічний.

Ліля негативно замотала головою.

- Я не бачила її уже два місяці. З тих пір, як вона з черговим коханцем умотала закордон.

Хлопець закашлявся подавившись власною слиною.

- І навіть не цікавиться, як ви?

По кімнаті ехом рознеслося важке зітхання.

- Після її дзвінків бабусю забирає карета швидкої. Та й вона принципово не брала від неї грошей. Тому мама періодично приносила продукти, одяг. А зараз я навіть не знаю, як бути… знаєш, коли мова заходить про життя і здоров’я близької людини принциповість якось різко звужує свої кордони.

Роман лише розуміюче киває. Кому, як не йому відомо про те, якими гнучкими можуть бути сталеві принципи.

- А ти… не пробувала... – голос захрипає, ніби противиться його діям. – Зателефонувати їй сама?

- Пробувала. Тільки вона кожен раз телефонує з іншого номеру. А потім він не відповідає.

- Вона чогось боїться… від когось ховається… - пальці Романа нервово барабанять по коліні. А кутик губ сіпається від посмішки, яка рветься на волю.

- Мені байдуже. Віриш? – вона різко випрямлює спину повертаючись до хлопця. Очі блистять від так і не пролитих сліз.

- Вірю. – він накриває її руку своєю. – В мене батьки теж не еталон сімейної вірності та відповідальності.

- Хіба? Я думала, ти золотий хлопчик, який народився зі срібною ложою в роті.