РОЗДІЛ 15

Важка кришталева крапля з шумом розбивається об сіру бруківку – і зникає, мов ніколи й не існувала. За нею падає ще одна, і ще – цілий дощовий рій спускається з неба, немов невидимий годинник почав відлік чогось невідворотного.

Подвір’я ліцею – мов арена мовчазної гри, застиглої в часі. Широка чорно-біла плитка шахматної дошки простягається під ногами, виблискуючи в дощі, а між клітин – мовчазні вартові. Величезні фігури, вилиті з бетону, виростають зі землі – королі, ферзі, коні й пішаки людського зросту. Вони сірі, шорсткі на дотик, наче застиглі привиди давнього протистояння.

Дощ стікає по їхніх обличчях – збирається на плечах, тече вниз, ніби оживляє. У сутінках вони виглядають ще більшими, ще мовчазнішими. Кінь, схилений трохи набік, нагадує про рух, якого не відбулося. Слон завмер із поглядом, спрямованим у порожнечу, неначе спостерігає за кимось, кого не видно.

Я стою під широким дахом на останній сходинці спостерігаючи за ними, як них за гравцями іншого світу. Деякі фігури видаються надто подряпаними, інші – ніби злегка повернутими, наче вночі вони змінюють своє положення, пересуваються, радяться. І навіть небо, важке й хмарне, здається частиною цієї гри – тисне згори, мов рука гравця, що ось-ось зробить свій хід.

- Я прийняла рішення. – голос Софії витягає мене з думок. – Я не піду на побачення з Маликом. Надто багато стоїть на кону.

- Не боїшся упустити щось важливе? – простягаю руку насолоджуючись як холодні краплі торкаються гарячої шкіри. – А потім все життя шкодувати…

- Боюся зруйнувати собі майбутнє. Якщо це все просто, мені довго доведеться оговтуватися. А скоро НМТ. Я не можу так ризикувати. Якби я була впевнена, що справді йому подобаюся…

- Ні в чому не можна бути впевненою в цьому мінливому світі. І ні в кому.

Спостерігаю, як на парковці озираючись наче злодій, Вікторія Андріївна сідає в авто Воронівського. Судомно вдихаю намагаючись переконати себе, що мені має бути байдуже. Це проблема Вольської – не моя. Тоді чому в очах щипає так, що плакати хочеться? І здається, що з тонованих вікон спортивного БМВ за мною спостерігає пара вугільно темних очей. Чи я просто хочу щоб так було. Хочу думати, що він це робить показово, мені на зло. Напевно це фідбек від занадто великої кількості прочитаних любовних романів.

Софія поруч лише хмикає негативно киваючи головою.

- Зате в почуттях Савчука до тебе сумніватися не доводиться. Там все на чолі пише.

Це вона так намагається мене розрадити? Мовчки киваю, роздивляючись сіре небо, яке, продовжує лити сльози, наче юна дівчина за втраченим коханням.

- Тебе це, бачу, не надто тішить. – зітхає виймаючи телефон.

- Я не знаю… та й твій батько…

- Я з ним поговорю.

- Краще поговори з Маликом. Піди на те побачення і розклади всі крапки над «і». Запитай його прямо в очі чого він хоче насправді. Перша реакція відкриє всю правду. А якщо тобі страшно, я можу піти разом з тобою. Буду сидіти неподалік в кущах. З біноклем.

Хіхікаю уявивши цю картину. Та в голові ставлю собі ціль вивідати все про цього залицяльника.

- Ви досі тут?

Якось аж надто тихо і непомітно, як гриб після дощу, за плечима з’являється Роман. Обіймає нас обох за талії, але мене чмокає в щоку. Приглушую перший порив витерти слід від його мокрих губ.

- Тренування вже закінчилося? – повертаюся до нього і бачу, як решта втомлених хлопців виходять з корпусу. І де тільки Воронівський бере сил ще й на вчительку.

- Так. Я замовив таксі, їдемо на репетицію балу?

Киваю, але раптово в голові виникає ідея, що змушує мене відмовитися, зіславшись на несподівані справи.

- Я можу тебе підкинути і почекати, час ще є.

Наполегливість Савчука починає дратувати.

- Дякую, але то в іншу сторону. Я сама приїду в готель. А ви вже зробили проект? – спеціально змінюю тему.

Та варто Ромі подивитися на Софію, як вона враз червоніє ховаючи погляд десь під цією сріблястою бруківкою.

- Ми половину вчора зробили. – повідомляє хлопець, поки я замовляю таксі. – Можливо сьогодні ввечері зустрінемося? Аби вже довести його до ладу.

Дальше їх цікаву розмову не слухаю, а відкривши парасольку швидко прощаюся і біжу на парковку відчуваючи, як з кожним кроком промокають мої улюблені білі кеди.

Таксі проривається крізь пелену дощу, який ніби навмисне уповільнює рух автівки даючи мені можливість передумати. Але вогонь всередині настільки гострий, що ніякі аргументи і факти здорового глузду не діють. Я знаю, що пошкодую. Знаю, що буду себе картати. Але це буде потім. Зараз я свідомо роблю величезну помилку не в силі оволодіти власними емоціями.

І знову я біля старої багатоповерхівки. Ті самі облущені стіни, знайомий запах варених буряків і мила з ромашкою. Якась жіночка з торбою, повною копченостей, виходить і, не підозрюючи нічого, впускає мене в під’їзд. Навіть вузький пошарпаний ліфт уже не лякає, настільки сильно бушує в крові адреналін. Я готова виставити себе повною ідіоткою, але те, що я їм зараз влаштую викликає посмішку.

Виходячи з ліфта перечіпаюся і лечу прямо у важкі лаковані двері. Коліна, руки спалахують вогнем, а на чолі залишається відбиток моєї дурості. Та навіть це не зупиняє. Піднімаючись озираюся у пошуках свідків сороміцького упадку і таки натискаю на широку хромовану ручку. Двері піддаються зі скрипом, мов лінькуватий охоронець у нічну зміну. Навіть не замкнулися?! Це вже перетинає межі...

Заходжу в темний передпокій прислухаючись до голосів, які лунають з кухні. Вони настільки зайняті одне одним, що навіть не почули, як я головою протаранила двері! Що ж… зараз почують.

Ще секунда – і вони вийдуть.

Зі своїм блискучим виправданням. Заїжджена фраза "це не те, що ти подумала".

Але я вже подумала.

І я прийшла в гості.

І я не піду тихо.

Окинувши поглядом тісний передпокій, помічаю її – дешева кругла металева підставка для взуття. Блискуча, така ніби зібрана з запасних частин від пилососа. На ній неохайно лежать кросівки і… пара туфель на високих підборах з червоною підошвою.