РОЗДІЛ 14

Гримнуло. Сіпнувшись розлила на себе чай. Чудовий початок першого дня тижня. Дощ за вікном барабанить щосили, немов це його сольний концерт. А може то я така наелектризована через мамині нотації, які не припинялися вчора цілий день. Бажання іти до ліцею рівно нуль цілих, нуль десятих.

У мами сьогодні перший день у новій школі. Може хоч там вона заспокоїться. Вчора я нарешті зізналася, що збираюся вступати у польський вуз. Тепер боюся, що вона поїде зі мною залишивши тут усіх і усе. Така прив’язаність починає мене лякати.

Бурмочучи слова вибачення заходжу у кабінет інформатики.

- Полтавська, ти все таки вирішила вшанувати нас своєю присутністю? – Матвій Павлович переводить погляд на настінний годинник.

Він показує, що запізнилася я на десять хвилин.

- Там дощ. – киваю на вікно.

- Ти не повіриш, але ми всі через нього пройшли. І нас це не зупинило. – в його погляді лише строгість і невдоволення.

- Вибачте… - вся моя впевненість швидко падає у прірву.

Продовжую переминатися з ноги на ногу у проході чекаючи дозволу сісти. Яка муха його вкусила?

- Вибачаю. Однак я уже запустив програму і заради твого комп’ютера припиняти роботу двадцяти учнів не буду. Тому ти можеш бути вільна.

Ступор. Дивлюся на нього відкривши рот, однак не можу витиснути з себе нічого. Нічого путнього.

- Повторюся. Закрий двері з іншої сторони. До побачення.

Киваю і розвертаюся.

- Матвій Павлович, може в неї щось трапилося? – Роман єдиний з цілого класу подає голос.

Та мій погляд все одно шукає порятунку на останній парті в куті. Тільки темні, як сама ніч очі заклопотано прикуті до комп’ютера. І їм абсолютно байдуже, що мене виганяють з уроку.

- Ти можеш наплювати на урок інформатики, вийти за нею і дізнатися. – Матвій поправляє окуляри повертаючись до роботи за ноутбуком.

Аби не ставити хлопця у не зручне становище просто виходжу. Навіть обіди на вчителя немає. Я ж свідомо запізнилася, вважаючи, що «близькі» відносини між нами тепер це дозволяють. Та Матвій Павлович, схоже, вирішив відновити субординацію вчитель – учень. Ну гаразд.

- Стій!

Савчук наздоганяє мене на сходах коли я копирсаюся у рюкзаку шукаючи шоколадку. Зранку так і не поїла.

- Дарма ти це зробив. – випрямлююся так і не знайшовши солодощів. – Пів години я можу посидіти і в кафе.

- Побачить директор, отримаєш на свою голову проблеми. Тут з цим строго. – приглушує голос і метушливо озирається.

- А якщо побачить нас удвох, то проблем буде вдвічі більше.

- Не побачить. Пішли.

Хапає мене за руку і швидко тягне уверх по сходах. Вони ж наче у справжньому замку кам’яні і високі, тому уже через два поверхи мої сили видихаються. А ще доводиться іти навшпиньках, оскільки глухий звук підборів розноситься по всій школі. Ще хвилина і підходимо до непримітних дерев’яних дверей у кутку коридору.

- Маєш невидимку?

І не дочекавшись відповіді сам акуратно витягує у мене з волосся невидимку. Помічаю в його руці маленький складний ножик. Серце, яке тільки почало заспокоюватися від несподіваної фізичної активності знову збивається з ритму. Однак хлопець присідає і починає копирсатися ними у замку. Глухе клацання. Двері зі скрипом відчиняються. А разом з ними мої рот і очі. Та Роман прикладає палець собі до губ знову беручи мене за руку.

Ще кілька сходинок і ми опиняємося на одному з дахів цього сучасного замку. Затихаю не в силі зробити і кроку. Різки порив вітру штовхає мене назад, ніби обурюючись «Що ти тут забула?». Та я відмахуюся від нього, як від мухи продовжуючи розглядати чарівну картину, що розпростерлася перед очима.

Це місце наче мовчазний свідком багатьох таємниць. Здіймається над містом, мов фортеця, загублена в часі. По краях його обрамлюють кам’яні зубці — високі, трохи обсипані, але ще міцні. Між ними — вузькі прорізи, звідки відкривається краєвид, від якого перехоплює подих: ранкова мряка спадає на дахи будинків, а за обрієм туманним серпанком розливається ліс.

На самому даху — кілька потемнілих від дощу плит, по яких росте м’який мох. У одному з кутів — стара башточка з дерев’яними дверцятами, які трохи прочинені, ніби хтось щойно вийшов… або зник. Усередині. Біля неї — коване крісло, таке старе й витончене, що могло бути залишене кимось із минулого. А ще тут неподалік гойдається ліхтар — високий, кований, з розбитим склом. Я чомусь впевнена, що ніхто не знає, звідки він тут. У вітрі час від часу лунає ледь чутне брязкотіння ланцюга. Це хитається старий флагшток, що ніби щось намагався мені розказати. Повітря пахне каменем, старими книгами й чимось трохи солодким — ніби залишеним ароматом чиїхось спогадів.

Дуже важко повірити, що все це збудовано лише якийсь десяток років тому і так правдиво стилізовано. Я ніби опинилася у маленькому світі, захованому між небом і землею, де можна було заговорити пошепки — і тебе почують. Або мовчати разом — і це буде гучніше за будь-які слова.

- Ми хочемо тут танцювати на випускний.

Голос Романа підхоплений шумним вітром вириває мене з казкового світу, який домальовує уява.

- Тут дуже гарно… - навіть мій власний голос звучить по іншому.

Хлопець обходить мене зупиняючись навпроти. Вираз його обличчя серйозний, а руки сховані в кишені.

- Я хотів поговорити з тобою. Про те, що сталося в суботу.

Хвиля розчарування проноситься по тілу. Я ненавиджу вияснювати відносини і думала, що ми обидва просто забудемо про все.

- Ром… ти чудовий хлопець, але зараз не час… Треба готуватися до вступу, купа позакласної роботи, Віденський бал… та й директор… - швидко випалюю аби закрити нарешті ту тему.

Не те, щоб він мені не подобався… Можливо, якби обставини були іншими я б піддалася спокусі закрутити з ним роман. Роман з Романом. Гарно звучить.

- Мішель. – він бере мене за руку. Його долоня холодна. – Те фото… - відводить погляд у прекрасну далечінь, а я відчуваю, як починає знову моросити дощ. – Зробив і відправив тобі я.