РОЗДІЛ 13

Я знала, що наша поява з Савчуком під ручку приверне багато уваги. Але явно не була до цього готова. Одні знімали нас на камери телефонів для свої сторіс, інші з фоткалися, як з цирковими мавпами. З чимось вітали… ну Романа, зрозуміло… з перемогою. Але я тут до чого?

Коли його нарешті забрав тренер, я змогла добратися до батьків.

- Де ти була? – мама поправляє моє волосся.

- У класі сиділа, чекала на Романа.

Я бачу, що їй багато чого не терпиться мені сказати і розпитати, але тутешня атмосфера не дозволяє цього зробити. Може воно і на краще…

- А де Костя? – нервово озирається вітчим.

Я лише стискаю плечима. Мене зовсім не цікавить де, чим і з ким він займається. Особливо враховуючи, що Вольська і Вікторія Андріївна зараз у залі.

- Він сказав, що іде до тебе аби тобі сумно там самій не було. – додає мама.

- Напевно він переплутав і розважає когось іншого.

Дивлюся на зблідле обличчя вітчима і прикушую язик. Ігор не винен, що його син не любить нікого.

Минає ще кілька годин монотонних розмов під келихи соків і батьки повільно розходяться. Мене за цей час встигли познайомити з десятком міністрів, професорів, власників великих компаній. Особливо активним був директор, який завжди тримався неподалік не втрачаючи нагоди розмалювати мої таланти перед цими людьми у дорогих костюмах. Хоча я не запам’ятала ні їх обличь, ні імен. А от з моїми батьками він тримався прохолодно не обмовившись при мені і словом. Напевно це через маму, яка дивилася на нього, як на ворога народу.

- Донечко ми теж підемо. – підходить мама, коли ми з Романом закінчуємо танцювати.

Мої ноги теж гудуть від високих підборів. Я хочу їсти. Я хочу спати. Я хочу додому.

- Ти з нами чи ще погуляєш? – вітчим обіймає маму за плечі.

Тільки відкриваю рот аби сказати, що іду з ними, як Роман мене перебиває.

- Ігор Миколайович, можете не хвилюватися, я проведу Мішель… - так швидко відчеканює, що я не встигаю заперечити. – І ще я хотів сказати… - бере мене за руку легко посміхаючись. Щось в його примружених очах мене тривожить. Таке відчуття, як за мить до бурі. Ніби навколо тихо, а тобі все одно не спокійно. – Мені дуже подобається ваша Мішель. І я… прошу дозволу з нею зустрічатися.

Брови вітчима злітають уверх, а рот мами відкривається. Що за маячня..? Ні, перша хвиля емоцій, що проносяться тілом, звісно приємна… Але коли у цю ситуацію втручаються мізки, хочеться добряче стрясти цього хлопця. Та я в якомусь ступорі, що не можу і слова сказати. Їх просто нема.

- Я думаю, що ви ще в такому віці… - мама перша оживає і її холодний тон нічого доброго не обіцяє.

- Ти чудовий хлопець, Романе. – перебиває її Ігор легко поплескавши по плечі. – І нам з Лідою дуже приємно, що ти береш до уваги нашу думку. Але краще тобі це питання спочатку вирішити з Мішель. І якщо вона поруч із тобою щаслива, то ми авжеж будемо тільки раді.

- А може хтось хоче почути і мою думку?!

Здригаюся від різкого голосу директора за спиною. Він повільно знімає окуляри переводячи грізний погляд на Романа.

- Савчук, тобі зараз треба про вступ думати, а не про дівчат. Особливо, беручи до уваги твої сімейні обставини.

Посмішка сходить з красивого обличчя хлопця, а в кутиках очей збирається небезпечний блиск. Його руки стискаються у кулаки і мені навіть стає цікаво, що там за такі «сімейні обставини».

- Мішель. – тон директора м’якне, коли він повертається до мене. – Ти розумна дівчинка і я би хотів допомогти тобі зосередитися на навчанні та твоєму майбутньому. А Савчук нікуди не дінеться.

- Діти самі розберуться! – мама робить крок вперед. – І не треба розказувати їм, як жити! Ви їм хто? Батько?!

Вперше бачу в її очах стільки зневаги і… ненависті.

- Батько!

Всі різко повертають голови на директора.

- Тобто… - понижує голос на одну октаву. – Я хотів сказати… - прочищає горло кидаючи швидкий погляд на мене. – У стінах цієї школи вони для мене всі діти. Тут я їм і за батька, і за матір. Тому я забороняю… будь-які відносини між вами, окрім дружніх. Принаймні, поки ви тут… - розвертається і різко йде геть.

Проковтую клубок у горлі відчуваючи, як важкість лягає на плечі. Ось і друга сторона популярності. Я збиралася тихо, непомітно закінчити цей рік… а тут лише початок і вже таке.

- Мішель. – мама поправляє окуляри. – Пора додому.

Покірно киваю, навіть не сперечаючись. Не звертаючи уваги на цікаві погляди навколо, залишаю батьків і біжу на третій поверх за своїми речами. От і повеселилася. А дома мене ще чекає довга розмова…

Швидко виходжу з класу і, як на зло, врізаюся в захеканого Савчука. Його букет випадає з моїх рук розсипаючись під ноги. Але в мене немає ні сил ні бажання їх збирати. Тому просто переступаю і йду далі абсолютно ігноруючи прохання хлопця поговорити. Він вибачається за зіпсований вечір, щось пояснює і в якусь мить не витримую...

- Ну навіщо ти влаштував цей цирк з батьками?! – вириваю свій лікоть з його руки. Ти хоч розумієш у яке становище мене поставив? Як мені тепер пояснити всім, що між нами нічого немає? – відчуваю, як скроні стискає і мені хочеться чимось його огріти.

- А навіщо… пояснювати? – стискає плечима опускаючи погляд. – Я сказав правду. Ти мені подобаєшся… дуже. – простягає руку аби забрати з мого обличчя волосся та я сіпаюся роблячи крок назад.

- Подобаюся… - повторюю ехом у темний простір коридору. – А Ірина тобі теж подобається?

- До чого тут Ірина? – в його голосі прориваються якість дивні нотки роздратування.

Кладу на землю пакет з речами і дістаю з кашемірового клатчу смартфон. Швидко знаходжу світлину від аноніма, на якій Роман цілується з Вольською і повертаю до нього.

Світло з екрана добре освічує обличчя хлопця і бачу, як на ньому проноситься гама емоцій. Густо кліпаючи він негативно хитає головою. Робить крок назад дивлячись куди завгодно, лише не на мене.