РОЗДІЛ 12

У коханні, як і у футболі, головне — вчасно віддати пас.

Ніколи раніше не цікавилася футболом. Тому розібратися у основах цієї гри вдається тільки до середини другого тайму. Навіть увімкнувся якийсь азарт. Тому уже розмахую помпонами бажаючи щиро вболіваючи за наших хлопців. Хоча і не розумію чим їм це допоможе. Ірина каже, що наші крики підтримують моральний дух команди. Мене б вони лише дратували.

Поки що рахунок 3:2 на користь Титанів. Два із них забив Роман. Однак, я бачу наскільки йому важко. Суперник виявився не таким простим, як всі вважали. На Воронівського стараюся зайвий раз не дивитися. Його активно підтримує Вольська і… Вікторія Андріївна. А йому здається, цього достатньо. У їх фан-клубі я явно зайва.

Неподалік від мене різко зупиняється Роман.

- Савчук!!!

- Савчук!!!

Та він ніби завис не чуючи крику тренера та хлопців. В ту ж мить повз нього пролітає м’яч і зупиняється у наших воротах. Крики. Ґвалт. Штовханина між хлопцями. Противники ликують зрівнявши рахунок. Він відмирає продовжуючи гру.

На мене кидають осудливі погляди, вирішивши, що це я відволікла капітана команди. І лише я знаю, що дивився він не на мене.

Озираюся і бачу в проході між рядами дівчинку років п’ятнадцяти. Великі очі, кирпатий ніс, розсип ластовиння на розпашілому обличчі. Розгублено сідає на крайнє крісло в метрі від нас. Вона явно не з цієї тусовки. Простенька гофрована спідничка і така ж біла футболка. Волосся кольору мокрого піску неакуратно підстрижене під каре. А може воно просто так відросло. Розглядати її куди цікавіше, ніж футбольний матч.

На останніх хвилинах Роман таки забиває фінальний гол приносячи команді перемогу. Стадіон реве, всі стрибають і обіймаються. Я навіть не розрізняю хто з дівчат на мені висне, сіпаючи за волосся. Ще один виступ черлідерів, тільки уже команди переможців.

Переодягнувшись і поправивши розтріпане волосся виходимо з класу. Вольська прилипла до мене, як найкраща подруга з часів Кучми, без кінця торочачи, про дівчат з іншої групи підтримки. Нам, до речі, за виступ черлідерів «почесні» читайте «найвпливовіші» гості виклали оцінки. Одному з них Ірина так широко посміхалася, що я навіть не сумнівалася у нашій перемозі. Так що п’ятий ліцей пролетів на всіх фронтах.

- А де Ромка? – Вольська нарешті відпускає мою руку переключаючись на Воронівського.

Він стоїть у коридорі обпершись на широке підвіконня. Чорні джинси, чорна сорочка, чорне волосся, темно коричневі очі і бліда шкіра. Схожий на середньовічного лицаря. Замість меча гострий погляд. Його мужність лише підтримує тендітний образ Ірини. Вона одягнена у світлу атласну сукню на тонких бретельках. Блакитні чисті очі, волосся кольору стиглої пшениці… цілковита гармонія. Яка ж зовнішність оманлива.

- Був у роздягальні. Напевно зараз прийде. – його погляд ковзає по моєму тілі затримуючись на обличчі.

На мить мені здається, що я бачу там любування. Але воно так швидко зникає змінюючись на байдужість, що я картаю себе за фантазії. Обіймаю себе руками від раптового припливу холоду.

- Пішли з нами. – киває Вольська. – Зайдемо у трьох. Регламент не буде порушено.

- Я думаю, їй краще зачекати свого кавалера. Не може президент школи на своє ж свято приходити сам. – відвертає голову до вікна, де на склі бавляться підвечірні сонячні промені.

Справа в тому, що на вході у зал стоїть фотограф, який фіксує кожну пару чи гостя і потім публікує світлини на сайті ліцею. А судячи з того, що було перед матчем, ми просто не можемо з’явитися не у двох.

- Ой! – скрикує Вольська так пискляво, що хапаюся за серце. – Я ж телефон у класі забула!

Відпустивши руку Воронівського мчить до класу на швидкості, яку їй дозволять височезні підбори. Він знову опирається на підвіконня позіхаючи.

- Не виспався?

Повертає голову до мене проходячи лінивим поглядом. Серце починає забіг викликаючи прилив адреналіну. Повільно розтягує губи у кривуватій посмішці ніби насолоджуючись цим запитанням.

- Ревнуєш? – схиляє голову набік розглядаючи мене, як експонат. – Чи заздриш?

- Співчуваю. – віддзеркалюю його солодкуватий тон.

І собі позіхаю. З його грудей виривається приглушений сміх. Та повертається Ірина і він маскує його під кашель. Демонстративно обіймає її за талію притягаючи до себе. Під язиком звідкись береться гіркота. Вони розвертаються і йдуть до сходів залишаючи мене біля підвіконня. Воно ж, як на зло, увібрало запах його парфуму аби лоскотати мою нервову систему.

Сідаю на підвіконня де самотньо догоряє останній на сьогодні сонячний промінчик. Набираю Романа… а він недоступний. Принаймні, для мене. Важко зітхаю жаліючи, навіщо взагалі, сюди прийшла. Могла ніжитися у м’якому ліжку. Такі думки викликають серію позіхань і бажання вмоститися зручніше. Повіки з наклеєними віями стають все важчими прикриваючись.

Однак чиїсь важкі кроки не дозволять дрімоті остаточно взяти мене у солодкий полон. Посеред широкого коридору матеріалізувалася громіздка фігура Матвія Павловича. Помітивши мене, він змінює курс прямуючи до вікна.

- Де ж твій кавалір вештається? – вмощується поруч зі мною. – Його там шукають цілим селом. Особливо директор.

- Якби я знала, то тут би не сиділа. – знову припираюся до теплого скла.

Якийсь час ми просто мовчимо розглядаючи наші тіні на мармуровому кахлі. Матвій запихає руку у внутрішню кишеню світлого піджака і через секунду кладе мені на коліна величезну шоколадку із смішним зайцем на обгортці. Мимоволі посміхаюся, але ніхто з нас не сміє підняти голови аби подивитися в очі.

- Як Ви себе почуваєте? – порушую заповнену надто гучними думками тишину.

- Живий і Слава Богу. А все інше… дрібниці. – крутить у руках смартфон досі ховаючи від мене погляд. – Я… я зазвичай так не п’ю. Ні. Не так. Я ніколи так не напивався. – різко стає на ноги і починає ходити туди, сюди. – Просто вчора… ти добралася так глибоко, що я навіть не знав, що там є щось живе. Але стало пізно щось змінювати…