РОЗДІЛ 11

Телефон прекрасний винахід людства. Тільки не зранку в суботу. Особливо, коли ти лягла у половині сьомої.

- Так... – піднімаю слухавку не розплющуючи очі.

- Мене Малик з Б-класу на дискотеку запросив! – радісно звіщає Софія.

- Круто. – позіхаю поняття не маючи, як виглядає цей Малик. Але якщо подруга щаслива, значить все добре.

- А як же ти? Ми ж збиралися разом іти...

- За мене не переймайся. – остаточно прокидаюся. Почуття вини підступає до горла і я не знаю, як сказати їй про Савчука.

- Ну тоді збирайся. Я через десять хвилин зайду. Підемо по сукні.

- Чекай, я не...

Пояснювати, що у мене є сукні і я не збираюся особливо виряджатися на просту шкільну дискотеку сенсу уже немає. Доводиться підніматися. Навіть не уявляю, як у такому в’ялому стані буду танцювати з черлідерами.

Ішла друга година нашого забігу по бутиках. Софія змушувала і мене міряти сукні, але все було не те. Надто відверте, надто пафосне, надто дороге... Від тутешніх цін мене збирало обурення. Хіба може шматок тканини коштувати сім тисяч гривень? У нас в Тернополі середня ціна сукні сімсот, ну тисяча. А якщо добре пошукати, то і за п’ятсот можна знайти.

Подруга нарешті знайшла те, що шукала. Сріблясте міні на тонких бретельках. З її тендітністю сукня сиділа ідеально. Без вульгарщини і штучно викликаної хтивості. Я, зі своєю дупою, таке дозволити не могла. Залишалося обрати щось зі старого гардеробу.

Та по дорозі до магазину з взуттям мою увагу привернула вітрину за якою скромно висіла красива сукня. З чорного цупкого атласу, вона ідеально підкреслювала талію. Широкі бретельки і квадратний виріз додавав елегантності, а спідниця трохи вище колін, яка мала А-силует, натякала на молодість і легкість. Та найголовніше в ній – це ціна. Тисяча сімсот гривень.

Після макіяжу і укладки ми нарешті спокійно сіли поїсти в одному кафе неподалік дому. Через дві години мав початися матч і мені ставало все тривожніше.

- Я щось переживаю... – подруга намотує пасту на виделку. – Може він пожартував? Або поприкалувався? Якщо це все хтось спеціально підлаштував? Я напевне не піду... – її страх чомусь передавався і мені.

- Ти серйозно? А може він роки чекав цього моменту і нарешті відважився? – я намагаюся зберігати присутність здорового глузду. Та мої слова не передавали тієї упевненості, яку я в них закладала. І вже не знала чи правильно вчинила погодившись на пропозицію Савчука. Аби не стало лише гірше.

- Може це через батька? Хоче поправити оцінки в атестаті?

- А в нього проблеми з навчанням?

- Я не знаю... – опустила голову геть розклеївшись.

- І не дізнаєшся, якщо не підеш. Я ще хотіла тобі сказати... Ай! – укусилася за язик. Може це знак? Тільки який? – Мене покликав Роман. Як друга. Типу ми будемо виглядати парою, але це просто дружня домовленість... І якщо тебе це засмучує, то я...

- А як же Вольська?

Не зовсім розумію її реакцію. Здається дівчину це не засмутило, а приємно здивувало.

- Вольська іде з Воронівським... – стискаю плечима.

- Дивно... Воронівський раніше не відвідував такі заходи. Розумієш, Савчук і Вольська щось на кшталт короля і королеви школи.

Кривлюся від цієї американщини.

- Їх статус зобов’язував триматися купи. – продовжує вона. – А тепер, схоже у нас нова королева.

Я лише скептично хмикаю.

- Я тут без року тиждень. Мене ще і однокласники не всі запам’ятали, а ти мене вже коронувала.

- Королева, це не та, яка сама собі корону одягла. А та, яка поруч з королем. – посміхається так заразно, що я сама не витримую розтягуючи губи.

- Відколи це ти цитуєш статуси з фейсбука?

Нашу розмову перебиває дзвінок Вольської. Вона явно не в дусі. Вимагає негайно йти до ліцею для генеральної репетиції. Здається, я знаю, хто спонсор її препоганою настрою. Але це не моя справа. Де і з ким Воронівський проводить свої ночі НЕ МОЯ СПРАВА. Їх з Вольською відносини НЕ МОЯ СПРАВА. Не хочу думати про нього… про нашу нічну розмову. Зараз, в тумані недосипу вона здається просто надто реальною фантазією.

Я явно недооцінила масштаб такої події, як звичайний турнір з футболу між двома школами. Тепер зрозуміло, чому Роман так нервував намагаючись довести все до ідеалу. Людей зібралося насправді дуже багато. І досить не простих…

Серед них помічаю і вітчима з мамою. Він махає мені рукою і я біжу до них, але Ірина хапає мене за лікоть і тягне у гардеробну кімнату.

- Де ти так довго? – впихає у мої руки одяг черлідерів. – Ти бачила, які дилди прихалися разом із командою з п’ятого ліцею? Ми повинні показати їм, хто в домі хазяїн!

Я лише проводжу по ній здивованим поглядом, сподіваючись, що її психологічний стан в межах норми. Мені завжди здавалося, що черлідири це підтримка для команди, а як виявляється… між ними свої змагання. І Вольській необхідно втримати свій титул першості і ідеальності.

Ми виходимо на поле одразу після команди. Всередині все тремтить і не зовсім розумію причину цієї нервозності. Чи то хвилювання передалися мені повітряно-крапельним шляхом від Вольської чи через прямий погляд темно-синіх очей. Воронівський виглядає цілком свіжим і відпочившим. Ніби і не було тієї безсонної ночі.

Ну навіщо я зараз про це згадала?

Не одразу розумію, що гримить музика і вже танцюють дівчата з п’ятого ліцею. Їм, як гостям, надано право першими підтримати свою команду. Мушу визнати, що Ірина не дарма хвилюється, адже у них гарна пластика і досить складна хореографія.

Погляд знову, наче магнітом, притягує до Воронівського. Він не дивиться на інших… а продовжує сканувати мене. Ніби хоче залізти в голову і перевірити там якісь свої здогадки. Правий кутик його вуст легко сіпається натякаючи на посмішку. Та це триває таку коротку мить, що навіть не встигаю зафіксувати у пам’яті. Він різко хмуриться і відвертається.

Озираюся і все стає на свою місця. Позаду нас майже навприсядки крадуться Вікторія Андріївна і Матвій Павлович. Трибуни стадіону зриваються оплесками і свистом хлопців.