РОЗДІЛ 10

 Крізь пелену сновидінь чую, як тридзвонить телефон. Уже не розрізняю у сні це чи наяву. Холодні колючі пазури видирають мене з ніжної благодаті нічного відпочинку. Через силу розплющую повіки і бачу на екрані Матвій Павлович.

- Так... – голос ледь прорізується.

- Це Мішель? – з тієї сторони надто гучний чоловічий голос.

- Так. – злегка піднімаюся.

- Ви знаєте Дяків... Матвія Павловича, 1995 року народження?

- Так. – свідомість прояснюється під впливом тривоги.

- Мене звати Олександр, я бармен ПАБу Файн. Ваш контакт у нього останній набраний. Не могли б Ви приїхати і його забрати, бо ми уже закрилися, а він спить у нас на барній стійці. За правилами ми б мали його вивести на вулицю, але місцева гопота його вмить оббере. А він начебто нормальний мужик.

Дивлюся на годину 02:32.

- То Ви його заберете?! – від його крику аж здригаюся.

- Так, так, звісно. Кажіть адрес.

- Зараз скину.

Ні, я не можу за ним їхати... Є ж у нього якісь родичі, друзі, зрештою. Чому я? Це якийсь розіграш? Чи пастка? По хребті повзе неприємний холод. В уяві одразу виникають жахливі картини кримінальної хроніки. Можливо це конкуренти вітчима? Хочуть помститися? Або виміняти мене на щось? Та ні... Маячня якась. Там людині реально потрібна допомога. Але ж надворі глибока ніч, мені навіть за штору глянути страшно. Як же я поїду за ним?

Тим не менше піднімаюся і швидко збираюся. Джинси, джемпер, зручні макасини, кепка, курточка. Серце в грудях громихає, а зловіща тишина у квартирі лише додає страху. Постає ще одна дилема. Викликати таксі чи охорону? Охорона сповістить вітчиму. У Матвія через це можуть бути проблеми. Але їхати одній невідомо куди взагалі безумство. Ризикувати собою заради п’яного викладача?

Вклякаю на коліна перед іконою і швидко молюся. Тоді уже з більшою впевненістю натискаю кнопку виклику охорони. Кладу в одну кишеню гроші, а в другу газовий балончик. І стискаючи в руці вервицю тихо виходжу з дому.

Під будинком вже чекають охоронці. Ті ж чоловіки, які рятували мене кілька днів тому. Старший, років сорок – Артем і молодший більш привітної зовнішності – Денис. Вони обидва досить високі, в чудовій фізичній формі. Від цього стає трошки спокійніше. Чоловіки шанобливо вітаються і я коротко пояснюю в чому суть.

У пустому, напівтемному барі на стійці справді спить мій класний керівник.

- Ну нарешті! – радісно видихає невисокий худорлявий хлопець. – Забирайте своє щастя.

Піднімаю його голову намагаючись розбудити. Трясу, б’ю по щоках, але він навіть не фокусує свій погляд на мені.

- Це безрезультатно. – цмокає збоку бармен.

- А ви навіщо його так напоїли?! – моє роздратування находить вихід.

- Він сам. У нього начебто колишня сьогодні заміж вийшла. От і святкував.

Здається наша розмова все ж доходить до свідомості Матвія, бо він навіть сам піднімає голову і нерозбірливо бурмоче:

- Вісссс... Віссскі... Два.

Знову лягти я йому не даю. Взявши його обличчя в свої руки ще раз намагаюся привернути увагу

- Матвій Павлович, бар уже закритий. Людям треба додому. Ходімте...

- Оооооо... – тягне заледве розплющивши очі. – Зайкааа маленька. – ікає намагаючись рукою потріпати моє волосся.

Впізнав. І то добре.

- Десь тут... Я мав... – б’є по собі руками щось шукаючи. – Шоко...ік...ладку.

Мені все ж вдається поставити його на ноги і ми виходимо. Біля дверей він шпортається падаючи на мене всім тіло. Не знаю, як мені вдалося його втримати. У бус його вже затягають охоронці.

- Куди веземо? – запитує один із них.

- Я не знаю...

Ну не до нас же. З документів при ньому лише ІD карта. Денис дістає ноутбук і через кілька є адреса. Артем сідає за кермо автомобіля Матвія.

Ще раз дякую Богу, що допоміг мені прийняти правильне рішення. Що б я робила у таксі з цим тілом?

Доволі швидко ми опиняємося у затишному, добре освітленому районі.

Денис виходить перший і озираючись хмуриться.

- Тут повно камер. І вахтер. – повертається до мене. – Якщо з ним щось станеться, у Вас будуть серйозні проблеми.

Америку він мені не відкрив. Але ж кинути вчителя просто тут не можу. Старий вахтер з широко відкритими очима спостерігає, як два амбали заносять п’яну тушку їх жильця, однак, навіть пари з вуст у наш бік не пускає. З такими хлопцями важко сперечатися. І це для мене великий плюс. Як ключ, що підходить до багатьох замків.

Вони затягують Матвія у квартиру і кидають прямо на ліжко. Той лише щось бурмоче зручніше вмощуючись. Знімаю з нього верхній одяг, взуття, джинси, залишаючи лише в трусах і футболці.

- Все. – вкриваю його полегшено видихаючи.

Нарешті моя місіонерська місія завершена.

- Краще повернути його на бік і поставити тазик. Аби не задушився.

Слова Артема знову перевертають мої нутрощі. Обезсилено сідаю на ліжко приймаючи рішення залишитися до ранку. Дякую цим двом мужнім і напрочуд ввічливим чоловікам, сповіщаючи, що вони можуть бути вільні.

- Ми почекаємо Вас у автомобілі. – безапеляційно повідомляє старший.

Вже половина четвертої, до ранку не так уже і далеко, тому я не сперечаюся. Тільки...

- Я вас дуже прошу не повідомляти моєму батьку.

Вони переглядаються.

- Він може не так зрозуміти. Підніме шум. А мені перед випускним це не потрібно. Ви ж бачите, що тут нічого такого немає. Не могла ж я кинути людину в такому стані. Я вам заплачу. – виймаю з кишені п’ять тисяч гривень.

Кілька секунд напруженої тишини і Артем зітхає негативно киваючи головою. Руки затерпають.

- Не треба грошей. Ми будемо мовчати, доки це буде необхідно.

В пориві вдячності їх обійняти та вчасно зупиняюся.

- Дякую.

Ще раз оглянувши квартиру вони виходять. Хвилин через десять Денис повертається з пігулками та водою. З горем пополам змушуємо Матвія одну проковтнути.