https://st.booknet.ua/uploads/covers/220/1757178062_7.jpg
Подих 2
РОЗДІЛ 9
Є люди, які за природою своєю дуже шумні. Там де вони, там хаос, надто гучний сміх, істерики і претензії. Такою була наша вчителька Вікторія Андріївна. Організувати інших їй було надто важко, оскільки вона не могла взяти в руки навіть себе.
От і зараз замість того аби проконтролювати на чому і коли роз’їздяться її учні з кінотеатру, вона допитувалася, чому ми з Матвієм сиділи в коридорі на сходах. Тому ця місія лягла на плечі класного керівника. Він особисто перевіряв кожен автомобіль у який сідали його підопічні. Більшість однокласників мали особистих водіїв. Інші ж переміщалися на таксі.
- Софія, Мішель ідіть до мого авто. Я вас сам відвезу. – кидає в наш бік ключі і Софія їх вчасно підхоплює.
Стискаю плечима дивлячись на Романа, який вже викликав нам таксі. Той невдоволено підтискає губи закладаючи руки на грудях.
- А як же я, Матвій Павлович? – трясе пишною гривою, аля Настя Каменських, вчителька англійської. Вона явно розраховувала на інше.
Мені не по собі. Наче я без дозволу влізла в чужий будинок.
- А Ви Вікторіє Андріївно, вчитель і маєте забезпечити безпеку учням по дорозі до додому. Якщо вже привели їх сюди у таку пізню пору. – від його холодного тону навіть мене пробирає.
Їй наче ляпаса дали. А у великих зелених очах, які ще більше округлилися от-от з’являться сльози.
- Я Вас відвезу. – наче з під землі виростає Воронівський.
Ну звісно. Рятівник. Червоний плащ. Чіп і Дейл в одному флаконі. А головне, що всі присутні, хоч їх і залишилося всього декілька, розуміють, що відбувається.
І обличчя в нього таке задоволене, що аж противно. Вона ж старша від нього років на сім, точно. Всередині піднімається щось таке противно-скрипуче.
It’s not my circus. It’s not my monkeys. (Це не мій цирк. Це не мої мавпи). Повторюю про себе. Софія легко штовхає мене ліктем показуючи на Вольську. От на кому обличчя немає. Навіть жаль її. Це ще раз підтверджує, яка насправді сутність Воронівського. Зрадник.
- Матвій Павлович, а можна мені з вами? – підходить до нас з Софією.
Класний керівник якраз відправляє черговий автомобіль. Примружується про щось роздумуючи.
- Ти живеш у приватному секторі?
Вона киває.
- Тоді вам з Савчуком по дорозі.
Вони переглядаються. Роман підходить, бере її за руку кидаючи на мене надто гострий погляд і веде до щойно прибулого таксі.
І їх лишилось троє... Як у відомому детективі. А краще сказати, п’ятеро. Ще класний і англічанка. Хто від кого відмовиться наступний?
З почуттям виконаного обов’язку Матвій полегшено видихає. І під пильним наглядом Воронівського та Вікторії повертається до нас з Софією.
- Замерзли? – відчиняє задні дверцята стильного мерседесу купе.
Тільки на сидінні розташовані якісь коробки і місця вистачає лише Софії. Мені доводиться сісти поруч з водієм. Що викликає неабиякий внутрішній дискомфорт. Конфлікт. Приємно і соромно одночасно. Хоча я і не розумію чому.
Ну от і все. На парковці кінотеатру їх лишилося двоє... І найменше про що я хочу думати, це те, що вони будуть робити далі. Він просто відвезе її додому? Чи не просто? Такий шанс... Воронівський не впустить. Хоча, про це має переживати Вольська, а не я. Мені що до того? Де і з ким він проводить час... ЩО МЕНІ ДО ТОГО?!
Я так сильно стиснула зуби, що аж щелепи заболіли. Матвій з Софією про щось розмовляли, але я слабо вловлювала суть. Навіть не помітила, як ми приїхали додому. Керівникові довелося двічі перепитати чи я виходжу.
Відмахнувшись від батьків я направляюся одразу у своє ліжко. Бажання робити хоть щось, окрім як дивитися серіал, не бентежить.
Від хронічного недосипання я практично одразу заснула. Та нав’язлива вібрація телефону, яка вже хвилин п’ять не затихає, примусово витягає мене з обіймів сновидінь.
РОМАН. Світиться на екрані. Скинувши дзвінок я знову заплющую очі. Але він виявляється більш впертий.
- Що? – хриплю у слухавку.
- Ти спала? Вибач. Я хотів поговорити. – його голос звучить схвильовано, але в дану мить мені байдуже.
- Давай завтра... – останні букви проковтнула позіхаючи.
- Я біля твого будинку.
Роздратовано я таки піднімаюся з ліжка. Годинник показує одинадцяту вечору. Доводиться знову знімати піжаму. Ліниво натягнувши чорні велюрові штани і джемпер беру телефон і прямую до дверей на ходу витираючи обличчя вологою серветкою від розмазаної туші.
- Ти куди? – голос мами з кухні.
- Там Роман мені привіз якусь книжку... Я зараз повернусь.
Спиною відчуваю її скептичний погляд. Мама не була проти того аби в мене хтось з’явився. Але і особливої радості не виявляла. Особливо стосовно Савчука.
Роман сидить на кованій лавці під великим ліхтарем. На секунду завмираю розглядаючи його. Як завжди бездоганний. Світло-медове волосся аристократично вкладене назад. Лише одна золотава прядка спадає на очі. Вільна лляна сорочка, стильні широкі штани і світшот накинений просто на плечі. Красивий. Копирсається в телефоні хмурячи брови.
Набираю в легені повітря і підходжу ближче. Помітивши мене одразу піднімається.
- Привіт. – посміхається і робить кілька кроків назустріч.
Від нього гарно пахне. Тільки це не зовсім схоже на чоловічий парфум. Відчувається солодкість... Кориця, сандал... я не знаю, як пахнуть шейхи, але мені здається, що саме так. Аромат густий і одразу кутає тебе наче у ковдру.
- Що ти хотів? – проходжу повз і сідаю на лавку.
Він присідає навпроти і бере мене за руки.
- Ти так і не сказала, чи підеш зі мною завтра після матчу на дискотеку.
- І через це ти мене витягнув з ліжка?
- Для мене це важливо! – різко стає на ноги.
Між нами утворюється напруга, яка неприємно лоскоче нервову систему. Він проходить кілька разів туди-сюди і врешті сідає поруч.
- Я тебе не розумію. – хитаю головою бажаючи закінчити цю розмову
- Ти мені подобаєшся. – промовляє на видиху.
Повертається до мене очікуючи відповіді. Напевно я б мала якось відреагувати на таке зізнання. Однак, окрім легкого здивування нічого не відчуваю. Чи то від недосипу чи від того, що постійно порівнюю його з Воронівським.
- І ти хочеш, щоб про це знала ціла школа?
Це явно не те, що він хотів почути у відповідь. Але його наполегливість мене лякає.
- Ні... Справа не в цьому...
- А в чому?
- У нас так заведено. На такі заходи усі ідуть парами. Це спонукає до згуртування, нових спілкувань. Допомагає несміливим робити перший крок. Розумієш? А я президент. Я маю підтримувати традиції, показувати приклад. І я вперше хочу піти з тим, хто мені направду подобається. А не лише заради галочки.
Вітер зашумів верхівками дерев і на нас упало пару листочків.
- Я все розумію... – киваю піднімаючи кілька листків причудливого оранжевого забарвлення. – Однак... Я всеодно не можу з тобою піти.
- Чому? – він щиро не розуміє, чому я так опираюся.
- Тому що ти подобаєшся Софії. – видаю секрет. Але він і так його знає.
- Я багато кому подобаюся. То що мені тепер ні з ким не зустрічатися? – роздратування проривається крізь металеві двері самоконтролю.
- Мене не цікавлять інші. Я не хочу засмучувати свою подругу.
Роман піднявся пнувши ні в чому не винний камінчик.
- А якщо я найду їй кавалера? Ти підеш зі мною?
Я вже хотіла було відмовитися, але тут приходить думка, що кавалер Софії не завадить. З Савчуком їй явно ловити нічого, то можливо, хоча б переключиться на когось іншого.
- Добре. За умови, що ми підемо не як пара, а як друзі. – натягаю на холодні руки рукави.
- Ну, хоть щось... – стискає плечима. – Ми ж не будемо про це повідомляти кожного пересічного? – бере мене за руку намагаючись зазирнути в очі.
- Хай думають, що хочуть. – відвертаюся. – Мені важливо аби ми з тобою розуміли, що відбувається.
Він слабо посміхається і киває. Образився. Він відкрився, а я не відповіла взаємністю на його почуття. Але передо мною ніби якась невидима межа, яку переступити не можу.
Обережно цілує мене у ліву щоку і йде геть.
#3111 в Любовні романи
#293 в Молодіжна проза
#48 в Підліткова проза
Відредаговано: 20.12.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
