РОЗДІЛ 8

З палаючим обличчям беру від класного керівника упаковку прокладок і одразу випиваю таблетку. Воду, він до речі, теж купив. Зробивши свої справи виходжу і одразу натикаюся на Матвія Павловича.

- Дякую. – тихо промовляю уникаючи зорового контакту.

Не знаю, як після цього взагалі буду дивитися йому в очі.

- Мішель. – озивається, коли ми піднімаємося по сходах. – Мені за тридцять. І я десять років прожив із дівчиною. Думаєш мене можна збентежити критичними днями?

У мене що, все на чолі написано? Чи він телепат?

- Я тут тобі ще дещо купив. – впихає в мої руки велику пачку чіпсів і шоколадку.

- А можна я тут на сходах посиджу? – промовляю уже біля дверей залу.

Фільм мене лише більше дратує. Тим паче, майже половину я пропустила. Сидіти між Романом і Софією, це як між молотом і наковадлом. Суцільний дискомфорт і почуття провини. Ще й Ірина з Воронівським, які чомусь розмістилися саме за моєю спиною. Від їх воркувань і чмоків мене буквально вивертає.

Класний керівник після недовгого роздумування ствердно киває. А тоді додає:

- Я теж з тобою тут посиджу. – сідає на найвищу сходину оббиту м’яким червоним ворсом.

- Вікторія Андріївна за вас питала. – обережно повідомляю розміщуючись поруч.

Він лише важко зітхає негативно мотаючи головою. Схоже, вона його дістала, по саме... не хочу.

- А можна запитання? – через якийсь час перша порушую тишину. – Особисте.

- Давай. – відривається від телефона. – Зрештую, я перший вторгся в твоє особисте.

Не встигаю озвучити і першого слова, як двері залу відчиняються і звідти, наче шпіон, виходить рудий Сашко.

- Ой. – помічає нас і стовбуріє. – А що це ви тут...

- Куди шлях тримаєш, богатир? – піднімається вчитель.

- Я цей... Як його... В туалет.

- Ну пішли.

- Разом?

Але замість відповіді Матвій бере його під руку і провадить до туалету. Мені ж строго наказав нікого не випускати до його повернення.

Приходять вони досить швидко під невдоволені бурмотіння однокласника. Мовляв садок, молодша група. Однак, коли за ним зачиняються двері Матвій Павлович показує відібрану пачку сірників. Сашко хотів завершити перегляд фільму зімітувавши пожежу.

- Я їх знаю, як облуплених. – знову сідає поруч. – То що ти там хотіла запитати? – припирається до стіни віддаючи всю увагу мені.

А я, власне, вже і передумала питати.

- Ви сказали... що десять років прожили з дівчиною. – мої щоки не перестають горіти. – А зараз?

- Її більше немає.

Мене ніби хтось у живіт пнув. Ну хто? Скажіть, хто тягне мене за язик?!

- Вибачте... – опускаю погляд.

- Аааа... Ні. Ні! Ти не так зрозуміла. Вона жива. Просто її більше немає в моєму житті. Аня здійснила свою американську мрію. А я не захотів кидати все тут і переїжджати. Тому і розбіглися. – стискає плечима, хоча я бачу в його очах тугу.

Однак мені його не жаль.

- Схоже, у Вікторії Андріївни на Вас плани.

Він негативно хитає головою слабо посміхаючись.

- Чому ні? Вона молода, красива, розумна. Чи Вам подобається хтось інший?

І Воронівський від неї в захваті. Однак цей факт залишаю при собі.

- Справа не в цьому. Тобі знайоме це почуття, коли ти прочитав найкращу книгу у своєму житті і ще довго не можеш повернутися у реальність, яка здається прісною та безликою. В якусь мить ти вже готовий почати іншу книгу. Навіть хочеш поринути у вир нових почуттів. Але не можеш. Все не те. Пересилюючи себе починаєш читаєш і залишаєш... Одну, другу, третю... Не викликає жодної емоції окрім скупи і роздратування. Ніхто не може перестрибнути ту планку, яку поставила вона.

Звучить дуже гарно. Навіть моє серце від його слів здригається пришвидшуючи рух.

- Досить романтично. Вам би романи писати... Тільки... Це все одно не любов. Просто пристрасть. Звичка. Трохи часу і все минеться.

Бачу на його обличчі скепсис. Він не сприймає мене серйозно.

- І з чого ти зробила такі висновки? – піднімає брову, а його сірі очі з цікавістю мене розглядають. Як мавпочку у цирку.

Та я прочищую горло і продовжую.

- Любові без жертви не буває. Любов – це ставити благополуччя коханої людини вище власного комфорту. А Ви не захотіли навіть просто поміняти країну. Хоча, на Вашій роботі це б і не відбилося суттєво.

Кілька секунд мовчання. Він переварює все сказане мною.

- Окей. А ти б відмовилася від навчання закордоном заради хлопця?

- Звісно! – без вагань вигукую.

- Ти просто маленька наївна дівчинка. – шумно зітхає тримаючи на гладко вибритому обличчі все ту ж посмішку.

Тільки надто вже вона схожа на маску.

- Ну звісно... легше все скинути на вік, ніж нести вантаж відповідальності за власні рішення.

Знаю, я переходжу кордони вчитель-учень, але емоції переповнюють і мене несе.

Він хоче щось відповісти, але з залу раптом виходить Роман.

- Ти чому тут сидиш? – в його голосі промайнула якась обіда заправлена роздратуванням.

- Мені стало трохи погано... А тут легше дихати. – і я не брешу.

Він повільно переводить хмурий погляд з мене на Матвія.

- Можна ми з Мішель посидимо у кафе, до кінця показу?

- Ні. – одразу відрізає вчитель.

- Але ж...

- Я сказав, ні! Повертайся у зал. Ти як президент школи маєш контролювати ситуацію там. А я пильную тут аби ніхто не дав драпака передчасно.

Роман ще секунду сканує нас поглядом і врешті надто різко розвертається до дверей.

- Вікторія Андріївна хвилюється... – додає сталевим тоном.

- Ну то розваж її. Або делегуй цю місію Воронівському. Він справиться краще. – спокійно проте безапеляційно відповідає Матвій.

Озирнувшись на мене Роман повертається у зал.

- Не рекомендую. – видає повертаючись до смартфона.

- Чому? – відкушую шоколадки і відчуваю на язику полуничну начинку. Ідеально.