РОЗДІЛ 7

Час летить зі швидкістю світла. Щойно був ранок, як уже вечір. Уроки, репетиції черлідерів, репетитори, підготовка до Віденського балу. Кожен день лягаю після опівночі виконуючи домашнє завдання. Я втомлена настільки, що хочу хоча б один день нікуди не іти. Просто полежати в ліжку. Але таке нам лише сниться.

 Завтра субота. Думаєте вихідний? Ні, у нас футбольний матч і мені довелося закупити оформлення для залу, у якому буде дискотека. І ми тільки закінчили його одягати. Однак, замість дому, ідемо в кіно з вчителькою англійської та нашим класним керівником.

Після танців з черлідерами мене так болять м’язи, що я ледве переступаю ногами. До речі, дівчата одразу мене прийняли. Тепер я типу в їх компанії. Компанії найпопулярніших і впливових дітей цього ліцею. Якщо раніше на мене просто дивилися з цікавістю, то зараз «еліта» прийняла за свою. І я бачу наскільки некомфортно через цю увагу Софії. Адже я все одно тримаюся за неї.

- Ти вже вибрала сукню на завтрашню дискотеку?

За мій правий лікоть вчепилася Вольська. Через високі підбори вона на кожному кроці падає. Софія ж, з протилежного боку лише закочує очі.

- Я не планую залишатися після матчу. Я відстаю з навчанням, треба наздогнати. – кривлюся від болю.

Такими темпами, поки дійдемо до кінотеатру, вона мені плече вивихне.

- Як? Ти хоч розумієш, які там будуть люди? У Білоцького тато голова антимонопольного комітету. Войцеховської брат, другий заступник голови нацбанку. Новицький – прокурор, Кост...

- А мені вони навіщо?

- Ну як? Корисні зв’язки, підримка...

- Іра, просто міряє всіх розміром гаманця. – вперше встряє в розмову Софія. – І тобі намагається нав’язати, що корисні люди це синонім до слова впливові.

- Я принаймні, намагаюся зробити щось сама, не ховаючись за батьківську спину. – в’їдливо випльовує Вольська.

- Торгувати фейсом, це ти називаєш зробити сама?

- А ти заздриш, бо тобі нема чим торгувати?

- Досить! – вже не витримую їх перепалки.

Добре, що ми підходимо до кінотеатру. Як в молодших класах Матвій сортує нас по двоє і я чомусь опиняюся за руку з Романом. Озираюся і бачу за спиною Софію з іншим однокласником. А там і Вольська з... Звичайно з Воронівським. Ну і прекрасно.

- Солодкий чи солоний?

- Що? – не одразу розумію, що він обирає попкорн. – Аааа... ні, дякую. Я не хочу.

Насправді хочу. Я дуже голодна. Але я не звикла аби мені хтось щось купляв. Окрім мами, звісно. Тому почуваю себе жахливо ніяково. Може пізніше вдасться вислизнути і самій купити.

Однак хлопець все одно бере два великих попкорни і дві коли. Не складно здогадатися для кого. Всередині тішуся, як мала дитина. Всі правила пристойності витримано.

Коли всі затарилися, знову за ручки заходимо у зал. Наші місця прямо по центру практично пустої кімнати. Ну а хто ще піде на старий американський фільм про італійську мафію? До того ж на англійській мові без титрів. Єдиний, хто в захваті від цього заходу – Вікторія Андріївна, наша вчителька англійської мови. Вона бігає навколо Матвія наче заведена дзиґа. Та мені чомусь здається, що їй з ним ловити нічого. Вже надто у нього байдужий вираз обличчя. Навіть якось мірою невдоволений. Ну, у нас всіх теж.

Фільм ще не почався, а я вже позіхаю. Низ живота все сильніше тягне і в якусь мить розумію, чому мені нині цілий день так погано. Як вирок. Критичні.

- Я зараз повернуся. – шепочу спочатку Софії, а тоді Роману, якому виходячи випадково стаю на ногу.

Піднімаюся по сходах і біля самих дверей хтось хапає мене за руку. Заледве стримую крик, аби не переполошити весь зал.

- Ти куди? – голосно шепче класний керівник не відпускаючи моєї руки.

- В туалет. – промовляю беззвучно одними губами.

Він киває і піднявшись виходить слідом за мною.

- Направо. – підказує, коля я зупинившись оглядаюся.

- Дякую. Але я не маленька. Туалет якось знайду.

- Ви гірше, як маленькі діти. – бере мене за руку і веде за собою. – Маленьким сказав, сиди тут і вони сидять. А ви як курчата в траві, зараз порозлазитеся. А мені пів ночі шукай.

Доходимо до туалету, вчитель відчиняє мені двері і залишається за ними як сторожовий пес. Не знаю, як на подібне реагувати. Аби попісяти доводиться увімкнути воду. Та це не найгірше. Сліди крові підтверджують побоювання. Видихаю зі стогоном. Завтра ж доведеться танцювати...

- Мені треба додому. – повідомляю Матвія Павловича.

- Що сталося? Тебе щось болить? Погано? – його брови насуплюються.

Негативно киваю головою, хоча біль посилюється, а з нею і нудота.

- Ще раз питаю, що сталося? Інакше телефоную директору, батькам і викликаю швидку.

Він блефує... Напевне...

- Це особисте... але мені терміново треба додому.

Або до найближчої аптеки. Він повільно набирає повні легені повітря і терпіння покидає цього з виду сильного чоловіка.

- У мене... Жіночі... Дні. – ледь чутно вимовляю і обличчя образу обдає вогнем.

- Критичні? – навіщось голосно перепитує від чого мені більш ніяково. – Невже неможливо одразу сказати аби не тягнути кота за хвіст? – його голос ехом розходиться по коридорі.

- Ну ви ж... Чоловік. – стискаю плечима не дивлячись на нього.

- Я вчитель. Для вас я без гендерної ознаки. Так, що потрібно: прокладки, тампони, таблетки?

- В якому сенсі? – перестаю його розуміти.

- Я йду в аптеку. – мало не по складах пояснює. – Потерпиш десять хвилин?

Киваю. Він знову перепитує, що потрібно і я таки видаю назву прокладок і таблеток. Відправляє мене до залу, а сам вибігає. Дивний... Дуже дивний чоловік. Зазвичай хлопці регочуть, або кривляться, коли мова заходить про жіночі дні. А тут...

Заходжу в темний зал і мене одразу зупиняє Вікторія Андріївна.

- Де Матвій? – стискає мій лікоть так, що аж боляче.

- В магазин пішов.

В її очах грають недобрі, ревниві іскри. Вона з першого дня ставилася до мене доволі прохолодно. Та це не заважало навчанню. А тепер... Навіть не знаю.