РОЗДІЛ 6

- Не розумію, що наш Ромчик у ній знайшов...

Кидаю погляд на Ірину, яка наче кішка простягнулася на чорних шовкових простирадлах. Вона листає стрічку соцмережі розглядаючи фото Мішель. На кожну світлину кривиться так, наче щоразу кусає недоспілий лимон. Я собі заборонив розглядати її фото.

- Він ніким раніше так не опікувався, як твоєю сестричкою... Вся в мамцю... стерво.

Мої щелепи автоматично стискаються, але проковтую бажання наказати їй замовкнути.

- Я хочу, щоб ти з нею подружилася. – промовляю не відриваючись від ноутбука.

- Що? – пищить сідаючи в ліжку. Останнім часом її голос надто дратує.

- Ти почула. Я хочу, щоб ти з нею подружилася. І вклала в її голову свою філософію. Розваги, вечірки, хлопці, алкоголь.

- Я не розумію... – повільно підповзає до мене. – Тобі це навіщо?

- Соціальний експеримент. Ви з Романом зробите все можливе аби перетворити її на собі подібних.

Коротка пауза і вона широко посміхається.

- Я чую запах помсти... Це заводить. – залазить довгими пальцями мені під футболку. – Як скажеш, коханий...

Та мене це жодним чином не торкає. Я працюю над бізнес-планом для нового СТО. Вперше роблю це сам. Знань катастрофічно не вистачає і як ніхто інший розумію вагу освіти. Раніше відмовлявся від пропозиції батька повчитися рік у Лондоні в школі бізнесу. Але з кожним днем бачу все більше переваг цієї ідеї. Мабуть дорослішаю.

Телефон оживає приносячи повідомлення від Романа. Мовчки піднімаюся, кидаю на плечі сорочку і прямую до виходу. Вольська навіть не питається куди я і на скільки. Вона вже звикла, що я їй не звітую.

Цього разу нас з Романом заносить на околицю мегаполіса у не надто благополучний район. Ще радянські хрущовки зі страшними балконами, абсолютно одинакові і ми вже втретє обходимо один і той же будинок.

- Ти впевнений, що це тут? Навряд жінка, яка привласнила бізнес твого татка і умотала закордон залишила доньку в таких умовах.

- Впевнений. – Роман підходить до дверей обшарпаного під’їзду, на яких навіть замка ніякого немає, не те що домофону. – Я слідкував за її донькою кілька днів. Вона живе тут з бабусею. Зараз їх по ідеї немає бути дома. Постій на варті, а мені треба потрапити у квартиру. – виймає ключ і я навіть не дивуюся, як він його дістав.

Винахідливість Романа іноді переходить межі можливого для людського розуму.

- Думаєш, вона настільки дурна, що залишила документи тут?

Та він відмахується від мене, як від набридливої мухи. Повертаюся у автомобіль і виймаю телефон. Хвилин через п’ятнадцять стає реально нудно. А ще у мене на вечір заплановане феєричне шоу. Спеціально для неї. Уже уявляю, як її обличчя блідне, а очі кольору молочного шоколаду округлюються. Тому час піджимає.

Раптом помічаю, як до будинку наближається дівчинка років п’ятнадцяти. По опису нагадує ту саму доньку. Нічим не примітна, худорлява, з двома важкими пакетами в руках, які тягнуть її додолу. Коротке, пряме, русяве волосся до пліч, яке не вирізняється особливим об’ємом. На ній старий затертий джинсовий комбінізон.

 Невже жінка, яка привласнила собі мільйонну компанію дозволяє рідній донці жити, як обірванці? Чи це стратегічне маскування?

Набираю Романа і повертаю ключ. Авто плавно рушає і практично збиває з ніг цю малявку. Ні, вона ціла, просто від страху упустила пакети і їх вміст розсипався у калюжі.

Не розрахував...

- Ти що не видиш куди преш?! – кричить, злісно дивлячись на мене крізь скло.

Почуття провини все ж оживає і я виходжу аби допомогти їй позбирати продукти.

- Вибачитися не хочеш?! – хоч у неї доволі злісний вигляд та мені здається, що вона от-от заплаче.

- Вибач. – тихо промовляю витягаючи з-під автомобіля яблука.

Та вона насуплена, немов їжак, що готовий дати драла.

За цей час Савчук, натягнувши на очі кепку, встигає вийти з-під’їзду.

- Знайшов щось? – тисну на газ любуючись тим, що можна мчати під сто.

Чи не єдиною перевагою околиці є відсутність заторів.

- Не те, що хотілося б... Однак... так, по дріб’язку. Виявляється ці будинки в короткому часі будуть знесені. Пора знайомитися ближче і переходити до активних дій.

Ця напівпосмішка на його обличчі означає, що план готовий. Він не зупиниться ні перед чим аби повернути своє. У цьому плані ми схожі...

- Вона ж іще зовсім дитина. Навряд чи їй відомо де та недолуга матуся.

- Цій дитині скоро сімнадцять. І повір, вона знає набагато більше, ніж показує.

Стискаю плечима. Зрештою, це його справа. Не мені його судити.

- Я домовився з місцевою готопою... Вони допоможуть тобі стати героєм в очах Полтавської. Тому, будь на зв’язку сьогодні.

Роман киває і виходить в центрі, а я повертаюся у квартиру, де мене чекає Вольська.

Приглушене світло синім відтінком розливається по вітальні. Красива східна музика розслаблює м’язи і дає відпочити від нав’язливих думок. Іра у звабливому костюмі із золотих монет танцює танець живота. Здавалося б, що може бути краще... А мені з голови не виходить чи скоро прийде Мішель. Із якимось маніакальним бажанням хочу аби вона це побачила. Вольська звивається навколо мене, як змія вимагаючи повної уваги та я ніяк не можу зосередитися. Навіть коли її груди труться об мене.

Повертаю голову і бачу її... Наче по велінню чарівної палички. Уже навіть не розумію, це реальність чи моя уява грає зі мною в погані ігри.

От тепер реально добре. У грудях розпирає, а кров починає набирати швидкість у венах. Стає тепло. Спекотно. Гаряче.

 Хочу би вона підійшла. Замінила Ірину.

 Ні! Хочу її вигнати і ніколи не бачити!

Хочу торкнутися зблідлого обличчя на якому відображається вся гама відрази і зневаги.

Ненавиджу.

Відкриває рот аби щось сказати і відразу закриває. Кладе великий кошик на підлогу і розвернувшись іде геть. Беру телефон і находжу контакт Романа. Кілька секунд вагань і все таки натискаю.