РОЗДІЛ 5

Якщо б мене спитали про переваги елітного ліцею, то я б одразу відповіла, що це їдальня. Величезне просторе приміщення більше схоже на фешенебельний ресторан з лаунч зонами. Тут можна не тільки спокійно поїсти, а й підготуватися до уроків. Чи... Пофліртувати. Похизуватися новим луком. Кому що...

Спеціально облаштована для теплих днів тераса – сьогодні пустувала. Тому їдальня наповнилася низьким гомоном хлопців, веселим сміхом дівчат і шумом дощу за вікном. На обідній відпочинок тут відводилася ціла година, що було більше ніж достатньо. Я навіть встигала почитати книгу.

- Може піти до Матвія і ще раз попросити аби змінив пари?

Я не уявляю, як буду працювати з Вольською.

- Не думаю, що він змінить свою думку. Дяків нічого не робить просто так. Я б сама з радістю помінялася. – зітхає відпиваючи соку.

- Я думала ти рада. Все ж таки Савчук.

- Ти собі не уявляєш, як я почуваюся в його присутності. Навіть заздрю тобі, що ти так легко себе поводиш. А я ніяковію і ні слова сказати не можу.

- Це тому, що ти дивишся на нього, як на щось величне і недосяжне. А насправді він просто хлопець, зі своїми проблемами і комплексами. – знизую плечима раз у раз кидаючи погляд за столик, де сидять Роман з Воронівським і Вольська.

Все, більше дивитися не буду. Що мені до того, як Костянтин обіймає Ірину? Це його життя. Тим паче він сьогодні абсолютно ігнорує мою присутність. Навіть поглядом.

- Та й я думаю, що спільний проект, чудова можливість вам зблизитися.

- Або розчаруватися остаточно. – закриває книгу і запихає її у стильний рюкзак.

- Теж не найгірший варіант. Принаймні будеш віль...

- Привіт. – перебиває мене... Вольська. Власною персоною. – Можна сісти?

Відколи це вона питає дозволу? Навіть посміхається. На автоматі киваю.

- У нас спільний проект... А наші холодні відносини не сприяють виконанню завдання ідеально. Тому я вирішила перша піти на перемир’я. – простягає мені руку. – Мир?

Я закліпала відсуваючись. Це що якась нова гра? Нас знімає прихована камера ? На її обличчі я не видно жодних підводних каменів . Але це не означає, що їх там не має.

- Вольська, що за цирк? – першою відмирає Софія.

- Я схожа на клоуна? – обурюється кидаючи в дівчину небезпечні вогники.

- Чого ти хочеш насправді? – я відсуваюся і уважно вгризаюся у неї поглядом.

Дівчина награно зітхає на секунду закотивши очі.

- Окей. Я була не права. – змахує волосся з плеча і бере мене за руку. – Я просто приревнувала до тебе Воронівського. Тому так по стервозному поводилася. Вибач. Боялася, що він мене покине і піде до тебе.

В неї такий щирий вигляд обличчя, що вже не розумію, коли вона лукавить.

- А тепер не боїшся? – обережно запитую кидаючи швидкий погляд на Софію. Та лише знизує плечима.

- Ні. Тепер я впевнена, що Костянтин кохає лише мене. – широко посміхається заплескавши в долоні. – Він мені вчора такий сюрприз влаштував. – переходить на шепіт, а очі блистять немов у лотерею виграла. – Коротше. – випрямлюється. – Пропоную перемир’я. Свою вину визнаю повністю, готова виправитися. Ну і ти не ваніль в шоколаді, я тобі скажу. Ну то як, мир? – знову простягає руку і я таки її тисну. – Чудово . Мені аж полегшало. Тепер спокійно зможемо зробити той проект. До речі, у нас має бути найкрутіший. Тому зустрінемося десь і все добре обговоримо. Все цьомки! – посилає повітряний поцілунок і зникає так само швидко, як появилася.

- Що думаєш? – киваю Софії.

- Дивно... – тягне барабанячи пальцями по столі. – Дуже дивно... Але все одно довіряти не варто.

- Може це якась підстава. Вона щось задумала? – в голові сотня варіантів. І всі з нещасливим фіналом.

- Всяке може бути... Головне бути обережною. Та й краще такий-сякий мир, ніж відкритий конфлікт.

А можливо вона насправді заспокоїлася, побачивши справжнє відношення Воронівського до мене? Та щоб аж вибачатися... Як казала Скарлет О’Хара з віднесених вітром «я подумаю про це завтра».

Останній урок фізкультура і я вперше опиняюся у спортзалі. Хоча він більше схожий на фітнес-центр. Наш вчитель Олексій Дмитрович, легко налягаючи на праву ногу, заходить у приміщення. У дівчат автоматично виправляється осанка і вони приймають звабливі пози. Я єдина з тут присутніх дівчат одягнена у велосипедики і футболку вільного крою. А, ні. Ще Софія. На решті лосини з пуш-апом і топи. Та їх можна зрозуміти. Фізкультурник схожий на голівудського актора. Молодий, з тілом наче витесаним умілим скульптором. Софія шепнула, що він олімпійський призер з легкої атлетики. Але отримавши травму коліна подався у вчителі.

Всі старання дівчат залишаються непоміченими. Або йому справді байдуже, або він уміло робить вигляд.

- У мене для вас чудова новина. – швидко проводить по нас хмурим поглядом відкриваючи журнал.

Взагалі, за цей місяць я ще не бачила його у доброму гуморі.

- З наступного тижня починаються заняття в басейні.

Всі радісно улюлюкають, а я відчуваю, як страх лиже холодним язиком мої руки. Не минуло і двох тижнів, з моменту, як я мало не втопилася у Дніпрі рятуючи Руслана. Я навіть у ванній з того часу не лежала. А тут басейн... В грудях здавлює не пропускаючи, як слід повітря.

- Полтавська!

Не з першого разу фокусую погляд на вчителеві, який стоїть у метрі від мене.

- Що? – виходить тихо і скрипуче.

- Це я тебе питаю що? Що ти тут робиш? Ти ж у команді черлідерів. А вони відвідують заняття через одне. Тому марш на тренування у танцювальний зал!

- Які черлідери? Я не з ними...

- Так, не мороч мені голову. Директор сказав, я виконую. А тепер іди і не затримуй мені заняття.

Кидаю погляд на таку ж здивовану Софію і розгублено покидаю зал.

В коридорі натикаюся, на захекану Вольську.

- Де ти ходиш? Пішли скоренько! – хапає мене за руку і тягне за собою.

- Куди?! – мимоволі біжу за нею.