РОЗДІЛ 4

Не тільки злочинець повертається на місце злочину. Жертва також. Перевірити чи буде їй знову так страшно. Чи зможе вона дати відсіч цього разу.

Я відмінниця. Я швидко засвоюю уроки. Хоча і дорого за них плачу. Любов, емпатія, вміння пробачати – це величний дар. Сила, яка допомагає крок за кроком рухатися вперед без непотрібного баласту гніву за спиною. Тільки її часто приймають за слабкість і вважають, що мають право витирати об тебе ноги. Безкарно. Добрі люди ж не б’ють у відповідь.

Я знову біля того ж темного під’їзду. Тільки уже не страшно. Те, що мало статися – сталося. За моєю спиною два охоронці. У руках широкий горщик із недавно посадженими трояндами, які мені дарував Воронівський. Я хотіла дати їм друге життя. Наївна.

Один з охоронців піднімається зі мною ліфтом, інший інспектує східці. Квартира досі не замкнена. Глибоко вдихаю на секунду прикривши очі. І заходжу.

Костянтин, як і перше, сидить у вітальні. Тільки Вольської тут більше немає. Лише приторний запах ванілі витає у повітрі. Печальна напівтемрява окутує кімнату. Єдиним джерелом світла є настільна лампа на журнальному столику.

Відриває погляд від книжки і піднімає на мене. Сідаю на коліна з протилежного боку столика повторюючи його позу. Проводить пальцями по розтріпаному волоссю загортаючи його назад.

Мої очі привикли до темряви і тепер я можу роздивитися його емоції. Тільки... Їх там немає. Таке враження, ніби він мене чекав.

- Думаєш, буду просити вибачення? – чи то кривиться чи то посміхається.

Зараз він мені нагадує джокера. Безумство в його темних, як сама ніч, очах настільки холодне, що моя шкіра вкривається сирітками. Я більше навіть не ображаюся. Мені його жаль.

- Ні.

Тишина тут настільки густа, що наші слова застигають у повітрі. Здається, їх навіть можна торкнутися. Шершаві, як наждачний папір. Тверді. Важкі.

- Хотіла подивитися тобі у вічі.

- Подивилася?

Там ні краплі каяття. Його спокій дратує. Під язиком відчувається кислота і я мушу глибоко вдихнути аби мати силу продовжити цю розмову.

- Думаєш, що зробив мені гірше?

Він нахиляє голову змушуючи витримувати його гострий погляд. Мене аж коле десь під ребрами. Та я продовжую не відводячи очей.

- Ти остаточно розчарував єдину людину у цьому світі, яка по справжньому тебе любила. Батька. Я відбулася легким переляком, а боляче йому. І це рана не на один день. Знаєш, що він сьогодні мені сказав? Що готовий сам нести покарання. Замість тебе. Ти знаєш, якою міцною має бути любов аби взяти чужу вину на себе? Хоча... Для тебе це напевно лише простий звук. Ти ж думаєш лише про себе.

Кліпає, ніби захищаючись. Відводить погляд. Я поцілила прямо в яблучко.

Піднімаюся розуміючи, що сенсу знаходитися тут більше немає.

- А якщо ти посмієш ще раз торкнутися мене хоч пальцем, я відберу у тебе те єдине, за що ти так тримаєшся. Над чим трясешся. – мій голос набирає металу.

Розраховувати на його совість я не можу, тому мені треба себе якось захистити.

Піднімає голову міцно стискаючи щелепи.

- Твою автомийку. – пояснюю, хоча ми і так обидва розуміємо про що йде мова. – Батько ж не встиг переоформити її на тебе. Тому я зроблю все аби віддав мені. Думаю, це достойна компенсація за всі нанесені тобою образи.

Схоплюється на ноги важко дихаючи. В очах вогонь.

- Ти не посмієш! – кричить.

Стає жарко і я поступаюся назад. Хоч між нами відстань більше метра та це все одно надто близько. Його погляд пропалює крізь одяг.

- А ти перевір. Ризикнеш?

Піднімаю горщик з недавно посадженими трояндами і перевертаю. Все висипається на підлогу. Їм кінець. Як і нашим відносинам з Воронівським.

- Яка ж ти... Стерва. – шипить.

- Ну от і познайомилися.

Розвертаюся і виходжу не відчуваючи землі під ногами. Війна ще не закінчена. Але ця битва за мною.

Ранок, як і я, ховає обличчя за похмурими хмарами. Стою у ванній намагаючись приховати сліди безсонної ночі. Очі спухли від сліз і жодний тональний засіб цього не приховає. Вже втретє умиваюся холодною водою з надією, що набряки хоча б зменшаться.

- Привіт. Як ти? – біля воріт мене зустрічає Роман.

Струшую свою парасолю і ховаюся під його.

- Все добре. – беру його під руку помічаючи, що неподалік паркується авто Воронівського.

Я не хочу бачити, як з нього виходить Вольська, тому підштовхую Савчука до входу.

- Чули новину?

Не встигаємо переступити через поріг класу, як до нас підстрибує Білоцький.

- Математичку звільнили. – повідомляє пританцьовуючи під якусь музику у навушниках.

- Оксану Іванівну? – по спині пробігає радість, а потім почуття вини.

- Оперативно вітчим спрацював. Так, Полтавська? – вишкірює зуби.

Відсуваю його велику тушу і йду до своєї парти. Уже там розумію, що Костянтин теж зайшов. Але Білоцький все не вгамовується.

- Воронівський, схоже твій татусь більше любить свою падчерку, ніж тебе.

Не встигає навіть загигикати, як кулак Костянтина врізається в його обличчя. Той з гуркотом падає перевертаючи ще дві парти.

- Воронівський! Тобі лікуватися треба! – верещить Вадим витираючи з губи кров.

- Сіли всі по місцях.

Голос Матвія Петровича, нашого класного керівника змушує всі притихнути і поправивши парти сісти.

- Білоцький, у тебе є десять хвилин на медпункт.

Хлопець обурюється, але виступити проти не сміє. Авторитет Дякова був безапеляційним. Він ні словом не обмовляється стосовно конфлікту, свідком якого став, а просто починає урок інформатики.

Заняття Матвія Петровича у нас два рази на тиждень. В ці дні дівчата приходять особливо причепуреними і весь урок намагаються привернути до себе увагу. Тридцятирічний привабливий холостяк здається до цього уже звик, тому практично не реагує. Пояснює нову тему, дає вказівки, підходить до кожного, кому потрібна допомога.