РОЗДІЛ 3

Не знаю скільки разів необхідно розчаруватися в людині аби остаточно охолонути до неї. Скільки разів запалювати світло, яке вони нахабно гасять? Як ось цей ліхтар під будинком. Знову хтось розбив.

 Навколишня темрява неприємно лоскоче спину. Таксі, яке я просила зачекати кудись поділося. Звідкись долинають незрозумілі крики і матюки. Витягаю телефон і натискаю додаток з великою буквою О. Намагаюся зв’язатися зі службою таксі, як чую...

- Ей, красотка.

На горизонті з’являються два хлопці, зовнішній вигляд яких не викликає довіри.

- Чого така краля без охорони?

Починають кружляти навколо мене, як акула навколо жертви. В під’їзд сховатися не варіант. Втекти не встигну. Навіть газового балончика з собою немаю.

- Ми можемо поохороняти тебе якийсь час... – один вишкірюється.

- Ага. По черзі. – гигикає інший. – Або одночасно. Як захочеш.

Горло стискає невидима холодна рука. Коло все вужче.

- Вам краще зі мною не зв’язуватися. – намагаюся не показати тривоги. – Мій вітчим Воронівський.

- Ой, як страшно. – той що вищий ляскає мене рукою по дупі.

- Ну то де твій татусь? – регоче інший і хапає мене.

- Допоможіть! – верещу на весь голос намагаючись вирватися.

- Не так швидко, красотулька. – затуляє мені рот боляче хапаючи за груди.

Паніка не дозволяє скористатися прийомами самооборони, які колись вчила.

В наступну мить яскраве світло б’є мені в очі. Поруч зупиняється мотоцикл.

- Відпустіть її! – голос Романа звучить, як рятівне коло.

Хапаю ротом повітря відчуваючи, як хватка послаблюється.

- Пацан, вали звідси. – той що менший витягає з кишені ніж.

Далі все відбувається надто швидко для мого затуманеного страхом мозку. Над головами лунає постріл, який змушує негідника мене відпустити. Ніби з-під землі виростають два кремезних чоловіки у масках і за секунду кладуть усіх обличчям до землі. Крім мене, звісно.

- Вибачте, що так довго. – один з чоловіків знімає маску і обережно підходить ближче. – З Вами все гаразд?

Інстинктивно роблю крок назад. Руки тремтять. Ноги підкошуются.

Це спрацювала служба безпеки. Кілька днів тому я навідріз відмовилася від охоронця. Тому вітчим підписав контракт зі охоронною фірмою, люди якою є по всьому місту. Змусив мене встановити додаток, який відстежує місце перебування і при будь якій тривозі охоронці з’являються через п’ять хвилин. От і перевірила їх дієвість.

- Поліція вже їде. Швидка потрібна?

Інший повільно підходить, аби не налякати, підсвічуючи яскравим прожектором. Кілька секунд оглядає мене на наявність зовнішніх пошкоджень.

- Не треба швидку. – сідаю на бордюр і беру від чоловіка пляшку з водою. – Відпустіть будь ласка он того. – показую на Романа, який лежить на холодному асфальті.

Його руки, як і в інших, сковані за спиною наручниками.

На повний нерозуміння погляд охоронців додаю:

- Він мій друг. Прийшов за хвилину до вас і намагався мене врятувати.

Вагаючись один із чоловіків все ж знімає з Роми наручники і піднімає. Чоло хлопця розбите, а з носа потекла струйка крові. Мені прикро, що з ним ось так зробили, але я сама досі не можу заспокоїтися.

- Як Ви тут опинилися? – охоронець не спішить його відпускати.

- Приїхав до друга, а тут таке... – потирає зап’ястя.

Нападники теж ворушаться, як хробаки на землі і один із них жалібно просить їх відпустити. Але черевик охоронця біля його голови змушує замовкнути.

Роман сідає поруч і накриває мене своєю курточкою. В ніс вдаряє густий запах чоловічого парфуму і шкіри. Роблю ще ковток води, а решту виливаю собі на долоню витираючи кров на обличчі хлопця. Принаймні ту, яку можу розгледіти. Здалеку доноситься завивання поліцейської сирени, яка вперше заспокоює, а не дратує.

- Будеш писати заяву? – Роман кривиться, але терпить.

Я киваю, відчуваючи, що нудота по трошки відступає.

- Безкарність породжує вседозволеність. Сьогодні я, а завтра якась інша дівчина. І в неї охорони може не бути. – сівший голос звучить наче з фільмів жаху.

- Не схожі вони на бандитів... дворова шпана. Та й тобі не має вісімнадцяти. Телефонуй мамі.

Через його слова серце знову збивається з ритму. Мамі? Мамі не можна... Вона і так останнім часом у важкому психологічному стані. А це її доб’є. Та один з охоронців сповіщає, що вже повідомив Воронівському старшому.

Поліція наводить галасу від якого ще гірше болить голова. Коротко розпитавшись у чому справа пакують тих двох у авто. Ми ж з Романом сідаємо у чорний бус охоронців, які далі нас супроводжують.

Біля відділку вже чекає схвильований вітчим. Кидається до мене хапаючи за руки.

- Що вони з тобою зробили? – хоч його голос лагідний та в ньому звучить неприкрита загроза для всіх, хто посмів мене торкнуся.

Вперше в житті відчуваю підтримку батька. І це лікує краще ніж десять сеансів у психотерапевта. Притуляюся до нього, як несподівані сльози вириваються з очей. Вони вимивають з душі не лише щойно пережитий стрес, а й дитячі обіди, страхи, переживання, які давно пустили глибоке коріння.

- Все гаразд. – схлипую. – Лише мамі не кажіть.

Він кілька хвилин стоїть непорушно і просто гладить мене по голові. Це дає сил спокійно розповісти про все слідчому.

- Ви раніше їх бачили? – запитує серйозний чоловік у формі.

- Ні. – мотаю головою і кладу руки на ідеально організований стіл з темного дерева.

Тут лише ноутбук, настільна лампа з холодним світлом, телефон, кілька акуратно складених справ. Він записує все, що я відповідаю.

- У Вас останнім часом були конфлікти з кимось? Можливо однокласники?

Поспішно відповідаю, що ні, бо я тут лише місяць і толком нікого не знаю. Але на думку спадає Вольська. Маячня... Вона ж не настільки ненормальна аби... Чи настільки? Та свої припущення залишаю при собі.

Погляд поліцейського настільки важкий і пронизливий, що хочеться заховатися під підлогу. Та й сама атмосфера в стерильному, наче операційна, кабінеті тисне на скроні погрожуючи розплющити, якщо дам не правильну відповідь. Через пів години, які здаються вічністю нарешті дає вітчиму підписати заяву і відпускає.