РОЗДІЛ 2

Якщо в цій кімнаті ти почуваєшся найрозумнішим, то це не твоя кімната. Я відчуваю, що марную час. Навіщо Роман притягнув мене на збори учнівської ради просто не розумію.

Скоро відбудеться важливий футбольний матч між ліцеями, а потім дискотека. Вони вирішують як усе організувати. Я тут новенька. Не знаю толком ні правил, ні людей. Дивлюся на те, як всі вже тричі пересварилися і позіхаю. Я б краще домашнє завдання зробила. Або хоч спокійно полежала... Та де там... Директор сказав вливатися у місцеву компанію еліти.

- Досить! – кричить Роман змушуючи старост інших класів замовкнути. – Якщо ви не можете дійти згоди в організації простої дискотеки, то як ми облаштуємо осінній бал? У нас бюджет всього тисяча доларів! П’ятсот на діджея. – і попереджую запитання додає. – Я сам його знайду! Сто на оформлення залу, і чотириста на закуски. Меню складе Софія, атрибутику закупить Мішель. У футбольному стилі. В нас матч, а не конкурс краси! Програму розбавить Вольська зі своїми дівчатами з групи підтримки. Все! Чекаю всіх у п’ятницю для оформлення залу.

Видихаю, що нарешті це зборище закінчилося. Народ виходить з актової зали невдоволено перешіптуюсь.

- Диктатура не найкраща форма правління... Як показує історія. – тихо промовляє Софія ховаючи записи у рюкзак.

- Але і демократія не підходить дурням. – мені хочеться захистити Романа. Адже, він як лідер взяв всю відповідальність на себе і припинив масову істерію.

Повертаю голову і бачу, як неподалік він перешіптується з Іриною. Навіть сперечаються. Якби я не знала, що вони дружать з дитинства, то подумала б що це закляті вороги, які чомусь мусять співпрацювати разом. Роман зневажає її. І тим не менш допомагає. Вона ж, вважає, що і Савчук і Воронівський належать їй. По праву.

Раптом він хапає її за руку вказуючи на двері. Вона відповідає йому ляпасом. Але дивиться чомусь на мене. При чому з глибокою неприкритою ненавистю.

- Може десь перекусимо? – Роман підходить до нас, як ні в чому не бувало.

- Я пас. – беру на плечі рюкзак. – Хочу додому, відпочити. – А ви ідіть. – непомітно підморгую Софії.

Вона червоніє і тушується.

- У мене зараз репетитор. – опустивши голову поправляє окуляри.

Обережно штовхаю її ліктем аби не втрачала шанс.

Виходимо до воріт і я зупиняюся не в силі зрушити з місця, поки не додивлюся до кінця. Неподалік стоїть Воронівський опертий на своє ВМV. Чорні джинси, чорна футболка. Волосся зібране у хвостик на потилиці. Він дивиться у наш бік. Тільки не на мене. А на Вольську, яка наче по подіумі крокує до нього. Вона недавно стала обличчям бренду якогось дому біжутерії. І її обличчя зараз на всіх маршрутках міста.

- Він її любить? – повертаюся до Савчука.

Той стискає плечима спостерігаючи, як за автомобілем залишається лише клубок диму.

- Там все складно. І слово любов для них не підходить... Розумієш, поруч з нею він може бути таким, як є. Йому не треба шось в собі змінювати чи ставати кращим. Біля неї він не соромиться ані своїх ганебних вчинків, ані методів досягнення цілі. Вони з одного болота...

Інформативно... Навіть занадто.

- А ти? Чому з ними дружиш? – аби подивитися йому у вічі мені доводиться підняти голову.

Зводить брови. Потирає перенісся. Ховає руки в кишені.

- А що я? – посміхається. Але не щиро. Його очі примружені, наче він тримає там щось, що хоче вирватися на волю. – Я їх люблю. Незалежно від того добре чи погано вони вчиняють.

- Чого ви досі тут?

До нас підходить директор. Софія одразу звітує про рішення учнівської ради.

- Чудово. А тепер по домах. Мішель, ми тебе проведемо. Уже вечоріє. – чоловік легко підштовхує мене у спину.

- Не хвилюйтеся, я проведу Мішель. – Рома стає передо мною.

- Савчук, іди додому. У тебе через кілька днів матч. Готуйся.

Дуже дивно крокувати поруч із директором. Вже біля будинку здогадалася, що можна було і відмовитися. Але поруч з ним досить легко. Він не давить авторитетом, не нав’язує свою думку, не ставить незручних питань.

- Як справи у школі? – мама ставить мені тарілку з їжею.

- Добре. – знизую плечима.

Не впевнена, що потрібно їй розповідати про інцидент з вчителькою геометрії. Принаймні, поки що...

- Донечко...

Цей м’який тон означає, що вона зараз буде щось просити. І скоріш за все, мені це не сподобається.

- Я тут дещо приготувала... – ховає погляд. – Можеш відвезти Костянтину?

- Я? – шматок відбивної випав з рота.

Мама кладе біля мене велику корзину повну їжі. Готової і напівфабрикатів.

- Якщо він такий дорослий, що живе сам, то хай придумує і як харчуватися. А то гарно влаштувався... – на відріз відмовляюся щось йому везти. – Та й взагалі його може не бути дома. А я не кур’єр. Ти сама можеш відвезти. Або Ігор.

Аж їсти перехотілося. Мене збирає таке обурення, що аж голова починає боліти.

- Мішель... Від мене він не прийме. Ігор з принципу не поїде, вони сильно посварилися. Ти єдина з ким він більш менш комунікує.

- Комунікує? – підскакую ніби мене вилкою в дупу вкололи. – Та ти знаєш, що він дав мені ляпаса, коли я зачепила тему про його дорогоцінну матусю?! Які шабаші він на тій квартирі влаштовує?! Він все робить аби досолити нам! А ти носи йому їсти!

Та весь мій запал стихає, коли мама опускає голову і прикриває обличчя руками.

- Якби ти знала, як я втомилися. – ледь чутно схлипує. – Я думала, що тепер на нас чекає щасливе життя, велика сім’я... А все валиться. Руйнується... Костик пішов. Якщо і ти від мене відмовишся... – плаче.

Як мама плаче я бачила тільки кілька разів за все життя. І я не знаю, як на це реагувати. В мені одночасно піднімається жаль до неї та ненависть до Воронівського.

Ми часто навіть не задумуємося, як наші вчинки впливають на інших. Самопрозвані великі психологи з усіх кінців кричать, що ми не несемо відповідальність за реакцію інших на наші слова чи вчинки. Напевно так легше глушити докори совісті. Особливо коли навмисне робимо боляче. Ігнором. Зневагою. Хамством. Видаючи це за власні кордони.