РОЗДІЛ 1

 Від гаміру консультанток, які бігаючи навколо зливаються у калейдоскоп, мене не на жарт болить голова. Навіть паморочиться. Я переміряла сотню суконь для Віденського балу і вже готова погодитися на будь-яку аби лише ми нарешті пішли додому. Та мама вмовила одягнути ще одну. Однісіньку.

 Зітхаючи погоджуюся. Заледве піднімаю руки вгору подавивши позіхання аби дівчата змогли затягнути на мене черговий «шедевр». Та коли бачу своє відображення у вітрині... навіть втома відступає.

Сукня наче вийнята з уяви найромантичнішого дизайнера. Оголені плечі фліртують, а досить закрите широкою полосою шовку декольте не дає марних надій. Зате простір для фантазій. Прихований корсет підкреслює тендітність талії ніжно облягаючи шкіру. І спідниця до п’яток, під якою ховається трохи фатіну. Він придає легкої пишності, проте не перетворює мене на торт. Та найголовніше це колір. Приглушено блакитний. Неначе небесну блакить розмішали із сірими хмарами. Вона така легка, ніжна і проста водночас, ніби її виткали з найтоншого шовку чотири земні стихії. Одразу захотілося зістрибнути з підвищення і закружляти у танку з вітром десь на зеленому лузі. До сукні ще додавалися пишні рукави.

Дивлюся на своє відображення у вітрині і в якусь мить здається, що з іншої сторони зараз з’явиться Воронівський. Як у романах. Він стоятиме і зачаровано розглядатиме мене. Принаймні, мені дуже хотілося, аби він мене побачив в цю хвилину. Його серце б розтануло. Він перестав би бачити у мені загрозу.

Тільки... Сила думки не спрацювала. Люди проходили повз. Дехто навіть мені посміхався. Але не він.

- Ну як тобі? – мама повертає мене у реальність.

- Беремо. – киваю.

Здається навіть посміхаюся. Та пальці на руках все одно крижані.

Купляємо ще сірі кашемірові лодочки на тонких високих підборах і делікатний обруч, з якого струяться сріблясті ланцюжки. Вони розсипаються по волоссю дощем завершуючи образ.

Вперше в житті не хвилююся за вартість покупки. Відколи мама вийшла заміж, ніяк не можу звикнути купляти те, що подобається, а не що дешевше.

- Доню. – мама бере мене за руку, коли автомобілі стоять у заторі. – Ти б поговорила з Костею. Він не приходить додому, не відповідає на дзвінки. Не хоче нас з батьком бачити. Я не розумію, що сталося! – її голос зривається.

- Я пробувала. – відвертаюся до вікна аби не видати справжніх емоцій. – Він... – язик так і проситься розповісти про ляпас, яким він мене нагородив. Та я стримуюся. – Вигнав мене з нової квартири. Я думаю, що це якось з його мамою. Він її дуже любить і... нас сприймає, як зраду батька.

Кожне слово ретельно продумую аби не ляпнути зайвого. Щоб не стало ще гірше.

- А що ж він там їсть? – стурбованість на її обличчі мене дратує. І те, що вона за нього так переживає.

- Мам... Він не маленький.

- Те що йому щойно виповнилося вісімнадцять, не робить його дорослим. – фиркає.

Вдома без нього пусто. Квартира зробилася якоюсь аж надто великою. Особливо тужливими є вечори. Минув тиждень, як він з’їхав, а я досі чекаю той нерішучий стукіт у двері моєї кімнати. Чекаю, коли простір наповнить запах цитрусу і морської свіжості.

 Ми бачимося лише у школі. Але навіть там він мене повністю ігнорує. Вистачить пальців однієї руки аби порахувати скільки разів він на мене поглянув. Однокласники звикли до подібних вибриків Воронівського, тому особливо не звертали уваги. Лише Вольська переможно посміхалася липнувши до нього наче реп’ях.

Між нами нічого не було. Ні обіцянок, ні зізнань, ні планів... Лише погляди, подихи... і рідко розмови. А ще кілька спільних ночей. Ні, ми не займалися тим, чим ви подумали. Ми просто спали. Як малі діти. На різних кінцях широкого ліжка навіть не торкаючись одне одного. Діти, яким самотньо. Діти, яким страшно. Діти, які хочуть бути одне у одного.

Але в один момент він розірвав і це. Ще не сформовані надії канули у небуття. Не любить? Не хоче? Ну і нехай. Я не збираюся тратити свій внутрішній ресурс на нього.

Та в грудях всеодно тяжіє камінь, який я не можу викинути. Поки що...

- Полтавська! – скрипучий голос вчительки змушує повернутися на таку ненависну геометрію.

 Єдиний предмет у школі, який тяжко дається і змушує не на жарт нервувати. А ще Оксана Іванівна, котра незлюбила мене з першого погляду.

- Іди до дошки.

Тільки не це... Неохоче піднімаюся. Хвилина позору попереду. Жінка читає задачу... Розумію, що нічого не розумію. Треба знайти бічне ребро піраміди. Намалювавши її на дошці інстинктивно киваю погляд на Воронівського у пошуках підказки. Мовчить. Опустивши голову, щось собі пише. Що ж...

Пригадую формулу і пробую писати розв’язок.

- Ось, що буває, коли мама вчителька літератури. Букви знайомі, а до купи ніяк не складаються. – вишкірює зуби, зроблені у дешевого стоматолога.

Я терпелива людина. Образу у свій бік можу проковтнути. Але маму чіпати не сміє ніхто...

Глибоко вдихаю аби заспокоїтися і не нахамити у відповідь. Та вона продовжує не даючи шансу мені пробачити їй.

- Не розумію, як з такими знаннями ти сподіваєшся на золоту медаль? Хоча, твоя матір вдало влаштувала особисте життя і це не так уже й важливо. Жаль, що з такими зв’язками не змогла втриматися на роботі. Одразу видно її професійний рівень.

Мені дуже хочеться її вдарити. Особливо, коли вириває з моєї руки крейду і пише розв’язання задачі сама. Те ж саме, що щойно написала я.

- Сідай, Полтавська. Толку з тебе тут...

Я правда намагалася промовчати. Однак...

- Ви зараз намагаєтеся принизити мене, тому що відчуваєте себе надто ущербною на фоні моєї мами?

- Що? – витріщує на мене очі.

- Заздрість погане почуття. Воно породжує лише агресію. Так ви не доб’єтеся ні любові, ні поваги.

Мені хочеться сказати їй набагато гірші слова та я себе стримую.

- Та як ти смієш?! Пішла геть! – верещить вказуючи на двері.

Беру свої речі і виходжу. Тепер золотої медалі мені не бачити. Стільки років праці коту під хвіст. Ще й у мами напевно будуть проблеми. Обіда підступає до горла і опустивши голову йду до кафе.