1. Поєдинок з совістю

Ранковий Лондон ніколи не виглядав сонним, і іноді навіть могло здатися, що від нічного спокою він різко переходить до буремного хаосу. Стукіт копит та коліс карет змішувався з голосами продавців свіжих випусків газет, а також доповнювався звуками великих механічних молотів, що доносилися з найближчої ливарні. Тільки таким Лондон і пам’ятався Едмунду — шумний, із брудним повітрям та галасливими людьми.

На роботу в порт Едмунд завжди йшов голодним, і не було б перебільшенням сказати, що шлунок прилипав до хребта. Звісно, він економив гроші, адже мав можливість перекусити дорогою: миряни — позаштатні працівники Церкви — роздавали їжу всім нужденним, нехай і всього лише маленьку, майже дитячу порцію. Також щось можна було погризти й у порту з привезених вантажів; головне — не попастися на гарячому та не намагатися винести з собою, бо останнього такого хитруна виловили з каналу лише через тиждень після зникнення. І це йому ще пощастило, бо інших Темза несе далеко в море.

На щастя для Едмунда, він устиг отримати безплатну їжу від Церкви й тепер стояв і жував погано зварену вівсянку. Миску потрібно було здати назад, тому він стовбичив поруч із місцем роздачі та спостерігав за чимось, що привернуло увагу всіх інших. Люди збилися докупи поруч із двоповерховим будинком, двері якого були відчинені. Довгий час узагалі не було зрозуміло, що там сталося.

Цікавість подужала Едмунда, і він вирішив підійти ближче до натовпу, щоб хоча б послухати, про що говорили люди. Та тільки-но він це зробив, як усі замовкли в очікуванні — з дверей будинку показався офіцер поліції, що з роздратуванням оглянув усіх присутніх. Було видно, що він хотів наказати людям розійтися, але розумів, що ніхто його не послухає. А навіть якщо ці й розійдуться, то обов’язково прийдуть інші.

Майже одразу слідом показалася пара інших поліціянтів: на носилках вони несли бліде мертве жіноче тіло, а одразу за ними — ще одна пара з носилками… а потім іще та іще. Чотири бездиханних тіла: жінка, чоловік і двоє синів. Усі бліді, наче крейдою притрушені. Серед натовпу одразу посипалися запитання про те, що саме сталося. Та відповідь дав не офіцер поліції, а жінка, що вийшла з будинку останньою і назвалася сусідкою мертвої родини:

— Знекровлені всі четверо, — сказала вона та перехрестилася. — Учора до них хтось постукав і увійшов. Я те все чула, бо живу на другому поверсі. Розмов чути не було, взагалі стояла така тиша, що я думала: то батько сімейства з роботи пізно повернувся. А вранці, коли спускалася сходами, побачила, що двері до квартири відчинені, а за ними лежать їхні тіла.

— Щось украли? — запитав хтось із натовпу.

— Та звідки ж мені знати? — відповіла жінка. — Кров їхню вкрали — це вже я точно знаю. Он на шиях видно порізи, а на підлозі майже жодної краплі не пролилося.

— То все збирачі податку вікарія, — заявив хтось.

Едмунд одразу ж поглянув на двері будинку. Там не було не те що свіжого намальованого хреста, а навіть старого й потертого. Та й коли це збирачі когось убивали? Самому Едмунду взагалі здавалося, що вони брали в нього кров чітко стільки, скільки мали, й не краплиною більше. Та оточуючим версія зі збирачами сподобалася:

— Точно вони, — промовив низький чоловік і закивав, ніби погоджуючись із власними словами. — Кажуть, Вікарій Етельред у крові купається, щоб молодіти.

— Як у казках?

— Та ні, у казках купалися в крові незайманих, — понесло не в те русло людей.

Едмундова миска вже була порожня, а тому він вирішив не затримуватися серед натовпу та здав посуд назад. Його чекала робота й, загалом, заробіток грошей, і часу слухати казочки в нього не було. Тим паче, що за запізнення з порту могли й звільнити, навіть не заплативши вже зароблені шилінги. З роботою в Лондоні зараз було важко, а тому охочого тебе замінити знайти було майже так само просто, як свиснути.

Лондон о цій порі здавався Едмунду нічим не кращим за вечірній чи нічний. Так, трішки легше дихалося, адже вночі працювали лише деякі фабрики, але однаково на язиці щось гірчило. Та це мало його хвилювало, адже до самого вечора він дихатиме виключно ароматами свіжої та не дуже риби. Теж жахливий запах, що в’їдався в одяг, але від якого хоча б не тягло викашлювати легені.

Чомусь дорогою думки про знекровлену родину не відпускали Едмунда. У Лондоні постійно ставалося щось незвичне, про що потім друкували в газетах: нова жертва Джека Різника; зникнення дітей із сиротинців та вулиць міста; дивні безумці, що розповідали про людей, які розчинялися в тумані чи смогу. Але навіть порівняно з цим повне знекровлення здавалося дивним, а що найголовніше — Едмунд бачив це на власні очі, інакше, якби прочитав про це в газеті, просто не повірив би чи принаймні подумав, що газетярі щось прикрасили для кращих заголовків.

Йдучи до порту та витаючи в роздумах, він зіштовхнувся з хлопцем років чотирнадцяти, який удав, ніби кудись поспішає:

— Перепрошую, сер, — сказав він похапцем і попрямував у своїх справах.

Будь-який житель міста вже б перевірив кишені, але Едмунд нічого з собою не носив саме на такі випадки, а тому навіть не звернув уваги на зіткнення.

Хлопець, що зіткнувся з Едмундом, був одним із тих, кого Лондон плодив, як щурів: сирота, чиї очі горіли голодом і хитрістю. Усі вони були наслідком великої війни, що закінчилася цього року. Чиїсь батьки гинули на полях бою в Європі, а чиїсь — від бомбардування Лондона. Едмунд теж добре пам’ятав той день, коли в небі вперше з’явилися цепеліни, а потім пролунали вибухи в околицях порту та на деяких фабриках. Подекуди досі були вирви та зруйновані будівлі. А деякі з вирв так і зовсім використовували як братські могили для загиблих від бомб чи налетілого тоді на Англію іспанського грипу. Це був дуже зручний спосіб, адже ніхто не хотів ризикувати захворіти, намагаючись вивести хворі тіла за межі міста.

Коли Едмунд нарешті дістався порту, його зустрів рибний запах, крики чайок та жахливо кисле обличчя Джона Мільтона — наглядача за складами та рибацькими човнами. Він стояв на вході поруч із дверима в паркані, тримаючи кишеньковий годинник у руках.