Пролог

Едмунд — неохайний чоловік років тридцяти, одягнений у жахливо поношені штани та сорочку з піджаком, — сидів удома у своїй квартирі в кріслі-гойдалці й просто дивився на стіну. Ні, там не було картини чи навіть тріщин, він просто свердлив поглядом стіну й не бачив у цьому нічого неправильного. Якби не ліниві погойдування крісла, можна було б подумати, що він помер із відкритими очима.

Так минали всі його вечори протягом далеко не одного року. Зранку він вставав із крісла та йшов у порт, де цілий день тягав ящики з рибою, а ввечері повертався до улюбленої справи. У нього не було сьогочасних бажань, він просто існував так само, як і будь-хто в Лондоні, але власним способом. Це й усе його життя.

Навіщо йти в паб, якщо можна зекономити важко зароблені гроші? Навіщо зайвий раз рухатися, якщо потім захочеться більше їсти? Гроші — головне їх економити та складати в схованку під підлогою. Колись Едмунд обов’язково назбирає необхідну суму, щоб купити житло в кращому місті, де в повітрі не відчуватиметься їдкий дим із фабрик та не чутиметься з-за кожного кутка важкий кашель сусідів. А в Лондоні кашляли всі, хто проводив на вулицях більше часу, ніж потрібно для роботи.

Він ненавидів Лондон, ненавидів сусідів та навіть звичайних перехожих: вічно шумлять, галасують та жаліються на життя; горбатяться на роботі, а тоді пропивають гроші в пабах. Але понад усе він ненавидів збирачів податків Вікарія Етельреда — сучі кровопивці, гірші за п’явок. Та попри цю ненависть, колись він погодився саме на їхні умови: тепер він не платив податки грошима, а віддавав дещо інше.

І ось вони прийшли знову, не минув і тиждень. Кляті збирачі податків — їхню манеру стукати у двері Едмунд міг упізнати будь-коли й за будь-яких умов: важкий ціпок із металевим навершям бив по дерев’яних дошках, наче молоток. Це дратувало Едмунда, бо він не хотів витрачати дорогоцінні гроші на ремонт дверей, якщо ті все ж не витримають.

Піднявшись із крісла-гойдалки, він одразу ж роздратовано заволав, аби не відбулося ще хоча б одного такого дратівливого удару:

— Та йду я! — він прискіпливо оглянув двері, щоб переконатися, чи не виникло там якоїсь нової тріщини. — Чому так рано? Тиждень ще не минув.

Відчинивши двері, Едмунд побачив трьох чоловіків у чорних мантіях із капюшонами та з ціпками в руках: металеві навершя були у формі баранячих голів із закрученими рогами. Поверх мантій виднілися підвіски із золотими хрестами. Лише один із них тримав у руках невелику валізу.

— Цього разу раніше, але наступного разу відтермінується на два тижні, — спокійно відповів збирач податків із валізою. — Така компенсація влаштує?

— Ну якщо так… — погодився Едмунд і відступив, пропускаючи незваних гостей усередину.

Він бачився з цими трьома щотижня протягом останніх двох років: саме тоді вони від імені Церкви запропонували позбавити його необхідності платити податки грошима.

— Едмунде, ви вживали алкоголь із минулого разу? — запитав чоловік із валізою, поки Едмунд знову сідав у своє крісло та закочував рукав лівої руки.

— Я не витрачатиму гроші на таку дурню, — роздратовано відповів Едмунд. Це питання звучало в його квартирі кожного разу, коли приходили збирачі податків, і йому вже набридло на нього відповідати. — Це треба ж, віддавати гроші за отруту…

— Добре, добре, — збирач поставив валізу на підлогу та дістав звідти маленьку скляну баночку завбільшки з чарку.

За баночкою він дістав і невелику гнучку трубку з голкою, після чого прискіпливо поглянув на руку Едмунда.

Ось вона, альтернатива грошовим податкам, — податок кров’ю для церкви, яку контролює Вікарій Етельред. Ніхто не знає, звідки він узявся та чому король Річард III дав йому владу над церквою; невідомо, навіщо йому так багато крові. Та й кого це цікавить? Це можливість не віддавати важкозароблені гроші товстосумам Корони. А кров? Усю вони не забирають, задовольняючись маленькою баночкою раз на тиждень. Як не крути, а для такого скупого чоловіка, як Едмунд, це була до біса вигідна пропозиція.

Едмунд уже давно звик до гострого болю в руці, тому навіть не покривився, коли голка пробила його шкіру на внутрішньому боці плеча. Світла кров текла не так швидко й різко, як це було в Едмунда вперше: тоді його серце билося так швидко й сильно, ніби в корови на бійні, а тепер ледь давало про себе знати.

Маленька посудина наповнилася швидко, й так само швидко збирач податків витяг із руки Едмунда голку. Він закоркував баночку зі світлою кров’ю та одразу ж спакував усе приладдя назад у валізу. Нічого не кажучи, збирачі податків вийшли з квартири й зупинилися лише для того, щоб крейдою поставити свою позначку на зовнішньому боці дверей. Вони домальовували потертий малюнок хреста — символ Церкви, але ніколи нікому не казали, що він означає. Хтось каже, що то для звичайних збирачів податків — щоб знали, що до цієї оселі заходити немає сенсу, а інші перешіптувалися, що то благословення на добре здоров’я.

— До зустрічі, — буркнув їм услід Едмунд, спершу поглянувши на малюнок хреста, а потім замикаючи двері.

Едмунду завжди було чхати на релігію, а особливо коли йому сказали, що бути жадібним — гріх. Це його обурило, адже як ще вижити в такому світі без уміння заробляти та економити?

Щоразу, коли в нього забирали кров, Едмунду жахливо хотілося спати. Але перед тим як вмоститися в крісло (ліжко, як і більшу частину начиння квартири, він продав), він піддів нігтями тонку дошку на підлозі. Він просто не міг спати, якщо перед цим не перевірить свій сховок із грошима.

Це був немалий шкіряний мішечок, у якому лежав десяток капшуків, набитих шилінгами. Кожен із капшуків він діставав та перевіряв на вагу: якби бракувало хоча б однієї монети, він би це одразу відчув. Усі гроші були на місці, стінки сховку цілі: Едмунд жахливо побоювався, що одного разу щури прориються до сховку й порозтягують по норах його важкозароблені гроші. Нарешті дошка опинилася на своєму місці, а сам Едмунд звалився на крісло та втупився в стіну. Ще через десяток хвилин у квартирі не чулося навіть рипіння крісла-гойдалки.