11. Результативний візит

   Олеся дивилась на нього не знаходячи слів, а спогади повертали в той осінній вечір. 

   — Як звати? — запитав він тоді, порівнявшись з нею.

   — Олеся, 一 мовила тихо, вслухаючись в низький голос. Розгледіти його в темряві не могла, лише зріст відмітила 一 вищий приблизно на пів голови.

   — І, що це таке було, Олесе?

   — Це? — вона розгубилась від його різкуватого тону з явною претензією, хоча й не розуміла в чому причина. Врешті, це ж її ледь не пограбували.

   — Випадково звернула трохи не туди? 一 продовжував він, не приховуючи насмішки. 一 Хоча в цьому хоч якийсь здоровий глузд був би.

   — Ні, — промимрила тихо.

   — Тоді ти однозначно очолила перелік найбезглуздіших вчинків.

   Олеся хоч і хотіла б озвучити якесь виправдання, але на думку, як на зло, нічого розумного не спадало. Та і які могли бути виправдання?

   — Добре, 一 мовив він далі, 一 куди йдеш?

   — Гуртожиток техколеджу.

   一 Пішли, проведу.

   — Не треба! 一 вирвалось різкіше, ніж вона того хотіла. 一 Я сама дійду.

   — Сама... — повторив з насмішкою. — Мало пригод?

   Олеся декілька секунд думала, вибираючи правильне звертання, але все сталось якось само собою:

   一 Ви допомогли, не хочу затримувати.

   — Пішли, 一 скомандував Олексій, проігнорувавши її ввічливе звертання. 一 Це вже ніяк не вплине на мої плани. Все одно запізнився.

    Олеся відчувала в його голосі невдоволення та навіть роздратування, яке чоловік і не намагався приховати. Однак, їй нічого не залишалось, як слухняно піти слідом, старанно ігноруючи думки про його широкі кроки, які змушували швидко перебирати ногами, оскільки підбори явно не призначались для такої ходи. Як там їх навчали: чим вища шпилька, тим коротші кроки й кожен крок коштує мільйон. Ці слова тепер згадувались із сарказмом, бо на ґрунтовій стежинці доводилось буквально дріботати поруч з тим, чий крок дорівнював її трьом. Однак скаржитись дівчина не планувала, точніше вважала, що не вправі цього робити. Явно ж дав зрозуміти, що кудись там запізнився через неї й старалась мовчки поспівати за його спиною.

   Але її вистачило рівно до тієї миті, поки не перечепилась і спіткнулась, ледь втримавшись на ногах. Слова напівлайки вирвались на автоматі й тільки тоді чоловік сповільнив крок, зиркнувши в її бік. Олеся порівнялась з ним і далі вони йшли в помірному темпі, що більше нагадував дружню, але німу прогулянку.

   Останні вересневі дні ще радували теплом вдень, але ночі вже давно були холодними. І чи то від останніх подій, чи від прохолоди, дівчина обійняла себе руками.

   一 Замерзла? 一 порушив тишу Олексій, скоса поглядаючи на неї.

   一 Ні, — сполошилась, опускаючи руки вділ.

   Чоловік хмикнув, коли вона гордовито вирівнялась по стійці струнко, мов солдат на постовій тумбочці. І продовжуючи скоса роздивлятись її, спитав:

   — То що ж змусило вештатись парком о такій годині?

   — Просто не розрахувала час, — таке пояснення видалося Олесі найбільш прийнятним. Невидимий бар'єр між ними повалився і посмілішавши вона продовжила: — Гуртожиток зачиняється через п'ятнадцять хвилин, якщо запізнюся — не впустять. Навіть виселити можуть, в нас з цим строго.

   — Першокурсниця?

   — Ага. Ми на особливому контролі. Комендантка постійно перевіряє чи всі на своїх місцях, а днями навіть директор коледжу навідувався.

   — І здалеку приїхала? 一 виникнуло цілком логічне питання.

   — Так… Не дуже... Відносно.

   “Краще мовчи...” 一 зупинила себе подумки.

   Десь в глибині парку почувся приглушений свист і крики. Олеся зіщулилась, вкотре картаючи себе за таку безпечність, але все одразу стихло. І тут вона згадала, що абсолютно забула про найважливіше.

   — Спасибі, що виручили — почала щиро, — я ж і не подякувала, як слід. Ті… люди забрали б телефон. Дуже пощастило, що ви проходили повз.

   — Повз я не проходив, а навмисно пішов за тобою, 一 спокійно зазначив Олексій. 一 Точніше, був змушений йти. Ти ж привернула увагу всіх кримінальних елементів в радіусі кілометра, ще й надумала підсвічувати шлях телефоном. Хто з тих нероб таке проігнорує? Те саме, що розмахувати шматком стейка посеред зграї голодних собак.

   Олеся нарешті усвідомила в якому світлі постала перед ним. Не інакше, як фіаско, це все описати не могла. І стрепенувшись від думок, мовила:

   — Тоді дякую двічі. Ваш вчинок…

   — Хочеш знати чому я це зробив? — перебив він. І не чекаючи її відповіді продовжив: — Маю меншу сестру й на твоєму місці могла опинитися вона. Хочеться вірити, що і їй би допомогли. Хоча знаєш, навряд чи комусь спаде на думку повторити твій подвиг.

   Решту шляху вони подолали мовчки. Коли ноги дівчини з полегшенням ступили на асфальтову поверхню пішохідної доріжки, темрява розвіялась ліхтарями, а прохолодне повітря змінилось теплішими масами із запаморочливими ароматами випічки, що ширились з невеличкої пекарні, спокушаючи студентів ванільними булочками та кренделями з різною посипкою.

   Вздовж дороги простяглась бордюрна клумба з квітучими чорнобривцями 一 єдиними квітами, які виживали в цьому місці, бо не привертали уваги місцевих романтиків, що часто зависали неподалік, навідуючись до дівчат. В кінці доріжки, возвеличувалась п'ятиповерхова будівля гуртожитку.

   — Ми прийшли, 一 сповістила Олеся, зиркнувши вбік свого провожатого. 一 Можете не йти зі мною далі? Краще не злити комендантку, вона відганяє місцевих за межі видимості, не підбираючи висловів.

   Чоловік зупинився в півоберті до неї, дивився довгим, уважним поглядом, під яким вона зніяковіло стискувала телефон.

   — На майбутнє, Олесе, не ходи ночами одна — це небезпечно. Сподіваюся, вже усвідомила наскільки.

   — Так. Більше не буду, чесно — долинуло у відповідь. І через мить вона сторожко запитала: — Ми ще зустрінемось?

   Перш ніж відповісти, він вкотре оббіг її очима з легкою усмішкою.