8. "Здивуй"

   Юля сиділа підперши підборіддя рукою на залитій вранішнім сонцем кухні й декілька хвилин нахмурено вдивлялась в списаний аркуш.

   — Навіть немає сили розшифровувати цю вчорашню писанину. Як "курячими лапами", — здалась вона, кинувши його перед собою.

   — Розшифруємо, — підбадьорила Віта, розливаючи свіжозварену каву білими горнятками.

   В кухню зайшла Олеся й плюхнулась на вільний стілець, виставивши телефон перед собою.

   — Дівчата, мені так незручно за вчорашнє, — проскиглила вона, згадуючи все й зі стогоном затулила обличчя долонями. — Я ж так не поводжусь... 

   — Дівчинка дорослішає, — підколола Віта, й повернулась до Юлі. — Треба було й тебе так розважити.

   — Я ж реально верзла таке... — не вгавала Олеся. — А найгірше... навмисно спіткнулась, щоб поцілуватись з ним.

   Вона ще нижче схилила голову, обхопивши руками потилицю.

   ー Ого, а це вже нова інформація, — блимнула примруженими очима білявка. 一 Джул, а ця дівчинка далеко піде, до такого навіть я б не додумалась в подібному стані. Як там? А… Тиха вода греблі рве.

   — Може він не зателефонує? — пожвавилась Олеся з надією зиркнувши на телефон. — Точно! Після тієї божевільні, яку ми влаштували тільки ненормальний захоче продовжити.

   — Подзвонить, — задоволено заперечила білявка, відсьорбуючи каву. — То був тест на безстрашність.

   З кімнати пролунав дзвінок. Телефон не вмовкав і це вивело його власницю з трансу.

   — Батьки… — простогнала Юля, підіймаючись з-за столу. 一 Не хочу нікуди їхати.

   Олеся й собі зиркнула на екран телефону.

   — Мені ж через пів години треба бути в салоні! — підстрибнула, мов вжалена, навіть не торкнувшись кави. — Віт, давай якесь плаття, я не встигаю в общагу.

   Прихапцем причепурившись, вона вилетіла з під'їзду, на ходу застрибуючи в маршрутку.

   День минав важко, однак пересилила себе і працювала на рівні з іншими. 

   Дев'ять годин на ногах і останні заледве донесли до гуртожитку, відхилившись від курсу лиш на супермаркет. Комендантка зустріла її якоюсь розповіддю про останні новини, які якраз дивилася у своїй кімнаті, покинувши пост, бо вихідними гуртожиток майже опустів. Олеся не особливо слухала, лиш закивала й почвалала на свій п'ятий поверх.

   В постійно гамірному блоці чулись лише її кроки. Стало сумно. Розпакувала покупки й зайнялась приготуванням їжі. Нехитрою вечерею став рис із сухофруктами, хоча враховуючи важкий день, могла побалувати себе й чимось зі списку забороненого — калорії вже можна було й не рахувати.

   Максим подзвонив, коли вона мила тарілку й ледь не побила ту, побачивши на екрані його ім'я.

   — Як самопочуття? — запитав одразу після привітання.

   — Все добре, — розцвіла вона, забуваючи про виснаження. — Всі живі, 一 додала усміхаючись.

   一 В цьому я не сумнівався.

   — Думала не подзвониш, — зізналась бездумно й похитала головою через свою нестримну відвертість, яка так невчасно проявлялась в розмовах з ним.

   一 Я ж обіцяв зустріч. Коли вільна?

   一 Завтра, 一 вона прикинула всі заплановані справи й додала: 一 після восьмої вечора.

   一 Домовились, чекатиму під гуртожитком. На добраніч.

   “І це все?” 一 розчаровано втупилась в телефон з відкритим ротом з якого так і не злетіло побажання хороших снів.

   Опинившись в кімнаті, пірнула під ковдру, натягнувши її аж до підборіддя, бо опалення днями вимкнули. Переглянула стрічку соцмережі 一 традиційний ритуал перед сном, але це швидко набридло. Декілька хвилин роздивлялась стелю й знову взяла до рук телефон.

   "На добраніч!" — написала й одразу відіслала, щоб не передумати. Гіпнотизувала екран, та Максим не відповідав і навіть не переглянув. Натомість на зв'язку з'явилась Юля, засипавши чат їхньої трійці світлинами з "веселого" святкування її повноліття вдома, куди з'їхалися ледь не всі родичі, причому були й такі, яких вона вперше бачила. У відповідь застрибали веселі смайлики.

   Віта теж приєдналась, надіславши світлину з автомобіля, бо прямували з Яриком на побачення.

   “А в мене завтра побачення з Максом”, 一 похвалилась Олеся, спровокувавши град запитань, на які не стала відповідати, зваливши все на втому та вткнувшись обличчям в подушку, спробувала заснути. На щастя, з цим проблем не виникло 一 варто було лиш подумати про майбутнє побачення, як сон відніс її у світ фантазій з легкою усмішкою на вустах.

   Наступний день минув, як і попередній, з відмінністю, що працювала на годину менше, а після поїхала на автостанцію зустріти подругу.

   — Твоя мама знов влаштувала мені цілий допит, — почала скаржитись Юля, витягаючи з автобуса сумку. 一 Чому такі худі? Ви там що, голодуєте? Як ті тріски... — спробувала скопіювати турботливий голос. — І щоразу ще більше навантажує харчами, підбуривши моїх батьків.

   — Юль, ніби вперше, ти вже могла й звикнути за півтора року, 一 похитала головою Олеся. І розділивши ношу, усміхнулась: 一 В мене через годину побачення, пам'ятаєш?

   一 А!.. Русявко, а раніше не можна було сказати? 一 прикрикнула вона й пришвидшилась, де й відшукавши в собі сили.

   Ліфт в гуртожитку не працював, мабуть, з часів встановлення, тому затягнувши сумки на п'ятий поверх східцями, дівчата збезсилено кинули їх на кухні, віддихуючись.

   一 Пізніше розберу, 一 махнула рукою Юля. 一 Побігли тебе збирати.

    Олеся сяяла. Вона з нетерпінням чекала вечора, весь день думала-гадала, уявляла, фантазувала. Це було справжнє побачення й очікування таке, мовби мало статися щось надзвичайне.

   Дівчина згадала слова викладача живопису, який настільки полюбляв говорити про все на світі й вчити життю студенток, поки ті займалися творчістю, що на лекціях рідко панувала тиша.

   — Уявіть, — казав він, — що вам треба зібратися на перше побачення, а в гардеробі лише повсякденний одяг, простеньке біле плаття і шикарна вечірня сукня. Що виберете?