3. З першого погляду

   Півтора року по тому

   Дівчина в червоній формі послужливо відчинила перед Олесею двері, брязнувши підвісними дзвіночками й допомогла обережно виштовхати покупку на вулицю. Букет із вісімнадцяти гелієвих кульок зі смішними надписами й привітаннями був призначений її кращій подрузі. В самому верху красувалась біла кулька “Юлі знову 18!”, нижче йшли кульки з побажаннями, а внизу ㅡ з найвеселішими та місцями навіть відвертими надписами.

   Прохолодний весняний вітер одразу дав зрозуміти, що дорога до гуртожитку легкою не буде та й в громадський транспорт з таким багажем зась, бо коли рано-вранці всі поспішають на роботу, ніхто не дасть гарантії, що подаруночок доїде цілим. Звісно, їй пропонували запакувати кульки у велику коробку, щоб іменинниця могла їх ефектно випустити, але Олеся “відмела” такий варіант, вважаючи його занадто дитячим.

   Вона йшла проспектом обсадженим деревами з кулястими кронами, на яких вже почали прокльовуватися листочки. Безперестанку ловила на собі зацікавлені погляди перехожих та уявляла обличчя подруги, її реакцію на такий незвичайний презент. Настрій був весняним і день обіцяв бути сонячним, бо дрібне проміння світила вже губилось в безлистому гіллі дерев, мереживною тінню лягаючи на доріжку. Неподалік протікала річка, над нею розвіювався ріденький туман, а вдалечині височіла промислова будівля, викидаючи густі клуби диму. На вулиці панував квітень, а в серці Олесі 一 радість, яку не могла розвіяти боротьба з вітром за повітряні кульки, що раз у раз прагнув закинути їх на гілля.

   "От мені зараз тільки костюма величезного ведмедя не вистачає", — усміхалась сама до себе, пригадуючи популярні вітально-розважальні відео із соцмереж.

   Черговий порив вітру шарпнув дужче звичного. Зупинившись, вона обхопила зв'язку шарудливих стрічок обома руками й обмотала їх навколо долоні для більшої надійності. В результаті кулька наповнена водою в золотистій обгортці, яка мала не дати букету злетіти ввись, вільно бовталась внизу.

   — Допомога потрібна? — почулося з проїжджої частини.

   Поруч пригальмував чорний автомобіль. З салону через приспущене скло на неї дивився темноволосий чоловік, перехилившись через пасажирське сидіння. Кількаденна щетина, стомлений вигляд, похмурий погляд вказували на те, що відпочинок йому й не сниться.

   Олеся вже хотіла відмовити, однак очі зачепились за жовто-чорну табличку, тільки чомусь та знаходилась не на своєму стандартному місці, а в салоні.

   — Скільки коштуватиме поїздка до гуртожитку техколеджу, що на Михайлівській? — оживилась вона. Але пригадавши скільки витратила на кульки, поспішила додати: — В мене небагато грошей, навряд чи вистачить…

   Чоловік здивовано звів брову, прослідкувави за її поглядом. Неважко було здогадатись до яких висновків вона дійшла й це його звеселило. Ігноруючи правила, з'їхав на тротуар. І поки дівчина розгублено чекала продовження, вийшов з автівки та наблизився майже впритул, зблизька оцінивши об'єм багажу.

   — Сьогодні безплатно. Нам в одному напрямку, — повідомив, забираючи зв'язку з рук і мимовільно зустрівся очима.

   В його погляді не залишилося й сліду веселощів. Дивився задумливо, крізь злегка примружені повіки, навіть губи стис, ніби вирішував щось надважливе. Та це тривало лиш декілька секунд і він не говорячи ні слова, обернувся від неї. Дбайливо заштовхав кульки в салон та жестом запросив дівчину на переднє сидіння. Все сталось так швидко, що Олеся й не встигла запротестувати.

   В салоні її огорнуло теплом і терпким запахом, який вона одразу приписала ароматизатору. З динаміків линула притишена мелодія. Дівчина впізнала її з перших акордів 一 "Струна" гурту СКАЙ. Це одразу покращило настрій 一 ніби знак, що все складалось як треба.

   Чоловік всівся за кермо й пристебнувся.

   — Якось незручно відбирати ваш час, ㅡ зізналась Олеся, повторюючи за ним. ㅡ Ви ж, мабуть, після зміни.

   — Давай на “ти”. Максим, або просто Макс, — запропонував він, нахмурено зиркнувши на неї й одразу зосередився на дорозі, влившись в транспортний потік.

   Здавалось, ніби відсторонився від усього. На обличчі застиг той самий задумливо-серйозний вираз з відбитком втоми. Та попри цю відчуженість, чоловік викликав симпатію. Олеся не могла цього пояснити, рівно, як і сперечатися з внутрішнім голосом.

   Вона переплела пальці перед собою, шукаючи заняття й усвідомила, що в теплі, щоки почали покриватися рум'янцем та згадала, що на ній ні грама косметики. Прокинувшись вдосвіта, боялась розбудити подругу. Лише розчесалась тихо та вдягла підготовлений звечора одяг. Якби не величезна зв'язка кульок на неї ніхто й не звернув би уваги. Та вона й не намагалася комусь сподобатись, слідуючи чіткому плану, в якому особисте життя десь в далеких перспективах. До того ж ніяк не могла забути ненайомця, який осінньої ночі прийшов на допомогу, врятувавши від пограбування, а потім провів до гуртожитку, прочитавши дорогою цілу лекцію з правил безпеки. Тільки от він так і залишився незнайомцем, бо навіть імені не назвав. Та Олеся вперто мріяла, наївно чекала й не забувала його, хоча з часом згадувала все рідше. Тієї ночі він дещо сказав їй на прощання і вона вхопилась за ті слова. Хоча ж насправді в них не було жодних обіцянок, сама собі все понавигадувала.

   “Правду Юлька каже, ㅡ подумала хмурячись, ㅡ пора подорослішати”.

   Відвернувшись до вікна, вона роздивлялась заклопотаних перехожих, що сновигали тротуарами й вслухалась в приглушену мелодію, злегка похитуючи головою в такт словам:

"...А ми разом бути могли,

А ми ходили б у кіно,

Мені потрібна тільки ти…"

   Автомобіль зупинився на світлофорі й через пішохідний перехід ринув натовп.

   — То ти ім'я назвеш чи мені вгадати? 一 Максим спробував заволодіти її увагою, роздивляючись профіль.

   — Ой... — дівчина стрепенулась, намагаючись зібрати думки докупи. Погляди перехрестились і вона усміхнулась. — Олеся, я. Просто пісня гарна, заслухалась.