2. "Не бійся"

   Олеся усвідомлювала, що йти глибокого вечора парком було далеко не найкращою ідеєю, але це дозволяло потрапити в студентський гуртожиток всього за п'ятнадцять хвилин замість тридцяти. Дівчина переконувала себе, що нічого страшного не станеться, проте дивне передчуття здіймало в душі неспокій. І в якийсь момент вона навіть пошкодувала, що вирішила зекономити ці хвилини, щоб не викликати невдоволення комендантки, нариваючись на виселення.

   В іншому випадку побігла б, але позичені туфлі на високих підборах не дозволяли цього зробити, ще й страшенно тисли. Тим більше пішла навпростець протоптаною стежиною далеко від асфальтованої алеї й тонкі шпильки застрягали в ґрунті. Побоюючись зламати їх, доводилося йти майже на носочках, підсвічуючи стежку ліхтарем на телефоні.

   “Ще й вирядилась так… Все одно ж не допомогло”, 一 подумки нарікала на свою наївність, бо професіоналізм від цього аж ніяк не залежав.

   Вона тільки почала навчатись на перукаря-модельєра. Паралельно з ними готували й дизайнерів одягу, тому існувала практика відбирати найстрункіших дівчат місцевими моделями для показів конкурсних, курсових та дипломних колекцій. Олеся з легкістю пройшла цей відбір, бо природа нагородила й фігурою, й відповідним зростом під метр сімдесят п'ять. І коли їй запропонували попрацювати манекенницею для знімань колекції молодіжного одягу в місцевому ательє, власниця якого, колишня випускниця їхнього коледжу, планувала взяти участь в якомусь там міжрегіональному конкурсі, дівчина й не думала відмовлятись. Звісно, працювати довелося безплатно, але те, що її вибрали серед двадцяти інших претенденток, компенсувало все. Втратити такої можливості вона не могла.

   Виросла Олеся у великій родині в богом забутому селі за сімдесят кілометрів від обласного центру й була готова вхопитись за будь-який шанс, використати навіть найменшу можливість, щоб хоч якось зачепитись в місті. До того ж професія професією, але ж хто з дівчат не марить кар'єрою моделі? Особливо коли на терезах мрії про світові подіуми, найвідоміші бренди й обкладинки найпопулярніших журналів проти безперервного догоджання вибагливим клієнткам.

   Саме тому на знімання вона готувалась з такою ретельністю, мовби йшла на конкурс краси. І за відсутності у своєму гардеробі підхожих речей, переміряла гору взуття в дівчат свого блоку, поки не натрапила на туфлі на височезній шпильці, розмір був не зовсім її, але хіба така дрібниця могла зупинити перед мрією про шикарне життя. В однокурсниці взяла трикотажну сукню, яка "вигідно підкреслила всі переваги фігури". Саме такий, без п'яти хвилин професійний вердикт винесла її сусідка по кімнаті Юля, з якою вона й приїхала вступати, тільки подруга дитинства вибрала професію дизайнера.

   Однак, така ретельна підготовка виявилась зайвою і те, що вона змушена бродити парком в темряві 一 лише її провина, адже все затягнулось до пізньої години, бо виявилось, що вона абсолютно некомпетентна в цій, здавалось, простій справі. Фотограф тільки тим і займався, що робив зауваження, сварив, бо вона не могла то розслабитись, то вдати невимушеність, то байдужість, а то взагалі поглядом показати наскільки щаслива носити цей одяг. Одним словом, вразити явно не вдалося. Олеся відчувала, що кар'єра моделі їй не світить, бо саме таким був висновок фотографа, який втомився з нею працювати й здавшись під кінець, наговорив різних неприємностей.

   “Нещасниця якась, 一 зітхнула вона перебираючи невтішні думки. 一 Якщо ще й з гуртожитку попруть через запізнення, це взагалі буде крах всього. Повний абзац”.

   На квартиру мізерної стипендії не вистачить та й обтяжувати батьків зайвими тратами їй не хотілось. З дитинства вміла цінувати гроші, знаючи якою важкою працею вони даються в провінції. Міським жителям такого не зрозуміти, бо сприймають село крізь призму романтики, а насправді романтики там мало. Зранку до вечора робота на городі, клопоти з худобою, господарством, сінокіс й верхня позиція цього рейтингу 一 нескінченне прополювання грядок. А з розваг хіба що суботня дискотека в клубі й походи на річку і то у свята або в обідню пору, коли сонце тримається високо в небі.

   Згадуючи безперспективність малої Батьківщини, дівчина тихо зітхнула, знаючи що зробить все, щоб місто прийняло її. Сьогодні депресуватиме, дозволить собі шматок того сливового пирога, який Юля привезла з дому, потайки поплаче в неї на плечі, щоб ніхто з дівчат не дізнався про цей провал, а завтра візьме себе в руки й знову крокуватиме до мети. Обов'язково доб'ється всього й знайде своє місце. Вона ж і сьогодні до останнього не здавалась, старалась з останніх сил хоч і не виходило.

   “Це просто не мій день”, 一 спробувала підбадьорити себе й згадала, як хвилин десять безрезультатно стояла на зупинці громадського транспорту. Тоді втративши терпіння вирішила йти навпростець через парк, стежкою, якою ходила в центр, переконавши себе, що місто цивілізоване й нічого не станеться. Вдома їй іноді доводилось повертатись з дискотеки на самоті, таке траплялось коли Юля їздила до родичів в Запоріжжя. І нічого в тому страшного не було. Темряви перестала боятись ще в років тринадцять. Подумаєш людей більше. Це ж на краще.

   Стежка зробила різкий поворот оминаючи насадження ялівцю й Олеся з полегшенням усвідомила, що майже половину шляху парком подолано. Але радіти було зарано 一 прямо перед нею раптово виникла перешкода.

   — Кого нам тут несе? — нахабно протяг чоловічий голос.

   Здригнувшись, дівчина тихо зойкнула й зупинилась. Рефлекторно підняла телефон освітивши силует та позадкувала, стиснувшись від страху. Але й тут чекала несподіванка.

   — Цяцьку сама здаси чи допомогти? — підхопив позаду інший голос в тій самій манері.

   Олеся ще міцніше вчепилась в телефон, вимикаючи ліхтарик. Так легко здаватися вона не планувала, чудово пам'ятаючи скільки батькам довелося відкладати на нього. І поки на краю свідомості панічно промайнула думка вдарити й тікати, допомога прийшла звідки не очікувала.