~ Передмова ~

©, Лореін Владислава, 2021

"Подарую хепі-енд"

   Темно-сірий седан зупинився в декількох метрах від тимчасово облаштованого торгового місця, неподалік мосту. Попри ранню годину на широкому тротуарі, вимощеному теракотовою бруківкою, вже вишикувались продавчині квітів, переминаючись з ноги на ногу з метою зігрітись та прогнати залишки сну. 

   З автівки вийшла жінка притискаючи до себе ліктем маленьку сумочку й одночасно притримуючи воріт пальта. Пориви вітру гралися з завитками світлого волосся і в інший час вона б подумала про зачіску, але тепер це було останнє, що могло привернути її увагу. 

   Жінка роззирнулась довкола та направила погляд ввись і мовби на замовлення, з помутнілої блакиті стали опускатись одинокі сніжинки.

   Крок, другий, третій і вона застигла, слідкуючи за їхнім танком.

   П'яте березня. День народження. Сніг розтанув ще декілька тижнів тому, але нічні приморозки не відпускали зиму й от, вона знову нагадала про себе. А сніжинки падали й одразу танули, перетворюючись на яскраво-червоних пелюстках троянд та блідо-рожевих бутонах тюльпанів на блискучі краплини. Так, ніби небо плакало цим снігом, просякнувшись настроєм іменинниці.

   Продавчині взялись накривати товар прозорою плівкою, ховаючи від мінінегоди й не звертали уваги на жінку, що відсторонено слідкувала за цими поквапними діями й думала над своїм життям, яке так несподівано перевернуло догори дриґом всі уявлення про минуле.

   Хоча якби можна було щось змінити, взяти й створити інші дублі, як у фільмі, чи, взагалі, наново перезняти життя, вона б не погодилась. Не міняла б ні секунди. Все, що сталось, було справжнім, дорогим, незабутнім, стало неоціненним. Проте моментами й здавалось, нібито вона йде не своїм шляхом. Мовби життя розділилось сім років тому між її двома іменами: тим, що дали при народженні й тим, яким нарекли при хрещенні — Олеся-Олександра. І тепер все нарешті з’єдналось воєдино.

   ー Пані, ви вибрали? ー вирвала її з роздумів квіткарка, поправляючи на собі блідо-синій целофановий плащ.

   — Візьму всі червоні, — відповіла жінка, не відводячи очей від відра з трояндами.

   — Всі? — брови продавчині зсунулись й вона примружившись вже підраховувала прибуток. 

   А Олеся знову занурилась в думки.

   Буквально до минулого вечора такі яскраво-червоні квіти викликали в неї зовсім інші асоціації, однак тепер все змінилось 一 відкрилась правда. Правда, яка колись змінила її історію. І тепер, дивлячись на них, думки звертались в минуле: —  “Ти не помилився, продумав навіть деталі — відступати немає куди. Зробив усе, щоб повірила. І я повірила. Як остання дурепа повірила в обман, а він виявився… твоїм подарунком”.

   Очі туманилися спогадами, які фрагментами оживали в пам'яті. Спогадами, де все таке світле, чисте, щире, тремтливе й рідне. Інший сценарій життя.

   Вона й не помітила в який момент сумочка опинилась в руках, а пальці судомно вчепились в її гладку поверхню. Усвідомила це, лише коли почула дитячий голос, що миттю привів до тями:

   — Мамо! Хочу до тебе.

   Дівчинка, в криво натягнутій рожевій шапці з обох боків якої звисали довгі вуха, мов у казкового звіряти, визирнула з-за дверцят заднього сидіння.

   Олеся крадькома витерла сльози, вдавши, що поправляє волосся й повернулась до автівки.

   В цей час з боку водійського сидіння вийшов високий чоловік в темному пальті. Швидко обійшов автомобіль та схилився перед відчиненими дверцятами:

   — Маленьку непосиду не втримати на місці, так? 

   Він усміхнувся малій та повільно потягнув бігунок блискавки, застібаючи куртку аж до підборіддя. Потім поправив шапку і тримаючи за руку, допоміг вийти.

   Олеся дивилась на них з незмінною теплотою, аж поки мала не перервала це німе споглядання:

   ー Мам, а чому знову йде сніг? Ти говорила, зима побачилась з весною і весна перемогла.

   — Мабуть, зима не хоче з нами прощатися, Ясюню.

   Олеся кволо усміхнулась, дивлячись в допитливі оченята доньки, а та, блискавично втративши цікавість до дорослих, розкинула руки й стала ловити сніжинки. Дитяче личко засяяло радістю.

   — Пані, ваші квіти, — привернула до себе увагу продавчиня, тримаючи оберемок троянд на довгих стеблах.

   一 Я візьму, — чоловік опинився поруч і вручивши готівку, підхопив букет.

  ー Важливе свято? ー продавчиня професійно просканувала пару та взялась перераховувати вторговані гроші.

   Олеся ковзнула поглядом напіврозкритими бутонами й підвела очі, зупинившись на обличчі чоловіка. Знала, що він думає про те саме.

   — Ні, — відказала тихо, борючись з тим, що так несамовито шкряботіло в грудях. В очах заново заблищали сльози, а вуста ледь чутно прошепотіли: — Happy end.

   І почалось все одного пізнього вечора...