Розділ 32

Процес усиновлення тривав довго та з певними ускладненнями: Яворському довелося оббігати чимало закладів, підписати силу-силенну папірців, необхідність яких він часами й сам не розумів та надати органам опіки інформацію про себе та свій спосіб життя мало не з часів відвідин дитячого садка. Інколи, йому здавалося, що ця бюрократична війна з органами опіки ніколи не закінчиться і кожного разу від нього вимагатимуть ще одну довідку без якої усиновлення неможливе. 

Та попри злість на відсутність налагодженої системи праці органів влади, Яворський, все ж таки, щотижня тупцював перед кабінетами, намагаючись зробити все можливо й неможливе, аби маленьке диво отримало шанс на світле майбутнє. Чомусь, його неабияк схвилювала доля саме цього хлопчика, хоча й за свій вік він бачив не одну сироту й навіть — брав участь в наданні безплатних лікарських послуг кільком інтернатам.

Чи то пережите та побачене на війні, чи та горезвісна самотність стали каталізатором у прийняті такого надважливого рішення у його житті — сам Яворський не міг дати чіткої відповіді. Однак, він знав, точніше відчував — цей крок чи не найправильніший з усіх, що він коли-небудь робив. А глибокі, проникливі озерця дитячої душі лишень підживлювали його впевненість. 

Цілий рік Михайло витратив на збір документів, зважився на покупку житла. В перервах між роботою в приватній клініці, куди його запросили по поверненню з фронту та благодійній організації “лікарі за життя”, він намагався створити затишок та комфорт у квартирі й обладнати дитячу кімнату так, аби малюк почував себе добре. В теплі та безпеці. А ще, йому дуже хотілося подарувати синові всю ту любов та турботу, що роками, після розлуки з Настею, накопичувалися у душі. 

Дітей Михайло любив. Ба більше — обожнював. І його рідні племінники, котрі зараз, на жаль, жили закордоном, були першими, хто відчув на собі його безкорисливу ніжність та любов. При кожній нагоді він дарував їм найбажаніші іграшки, водив до парку розваг та проводив суботні вечори, розповідаючи лише найцікавіші та найвеселіші історії з життя лікаря.  

Вочевидь, Михайло завжди був готовий до батьківства, маючи такий хороший приклад, як власні родичі. Тато та мама завжди любили їх з братом: намагалися бути поруч, дати пораду, підтримати та підштовхнути на шлях істини. Ані криків, ані лайок, у їхній сім'ї не було. А будь-які проблеми чи суперечки — вирішувалися шляхом довгих бесід. Також, батьки навчили Михайла поважати людей, вміти слухати та бути ввічливим. 

“Щира посмішка завше обеззброює…” — повчав батько Михайла і маленький хлопчик, наче губка, всмоктував такі прості, але глибинні істини. 

З плином часу,  у голові Яворського лишень зміцніла та остаточно осіла думка, що сім'я — найважливіше, що може бути у людини. Та що, беззаперечно, робить її щасливою. 

— Тату! Тату! — дзвінкий голос сина змусив Михайла посміхнутися та повернутися на шум. 

Сашко вже встиг пробігтися східцями та влетіти, неначе ураган в кухню. Сонний та босоніж, він явився перед ним з напівзаплющеними очима й рум'яними щічками. 

— Що трапилось, маленький? — Михайло випустив Настю з обіймів та підійшов до сина. Присів навпочіпки та взяв його тендітні долоньки у свої. 

— Мені наснилося страхіття, — бурботів малюк. 

— Страхіття? Яке ж? 

Настя продовжувала стояти осторонь, споглядаючи наймилішу сцену за останні кілька днів. Батько та син — її чоловік та її дитя. Більшого й годі бажати. 

Ніжність та незвідане раніше почуття радості — особливої радості, котра мала солоний присмак сліз на губах — бродили закутками її душі. 

— Там був злий дядько. Страшний та злий. 

Сашкові не вперше снилися кошмари. І це було нормально. Адже дітки більш вразливі, аніж дорослі. 

— Але… — Сашко насупив брівки й задер підборіддя. 

— Але…? — Михайло обійняв сина, притулив до себе. 

— Але ти прийшов й прогнав його, — гордо додав малюк. 

Настя всміхнулася й обійняла себе руками. 

— От бачиш, синку, тобі немає чого боятися. Я завжди поруч.

Михайло підвівся та взяв сина на руки. Варто було погодувати малого. Та й себе заодно. 

— Мамочко, — промовив Сашко, тільки-но Михайло всадив його за стіл.

— Так, любий, — Настя накривала на стіл, розставляючи перед кожним його порцію млинців, піали зі сметаною та джемом. 

— Тепер, ти завжди будеш жити з нами? — бездонні очиська дивилися з надією та теплом.  Їм було важко відмовити. Та й сама Настя нізащо б не покинула це диво. Тепер, Сашко був центром її всесвіту. Вона несла відповідальність за нього так само як і Михайло, коли наважилась стати частинкою цієї сім'ї. 

— Звичайно. З чого такі питання?

Історію свого народження Сашко не знав, та й Яворський волів не торкатися такого делікатного питання нині. Жадав, аби малюк досяг певного віку, коли вже все довкола сприймається по-дорослому, з розумінням. Та й поки Сашко сам не ставить не зручних питань, таких як: чому у нього не той колір очей, як у батька, чи волосся не таке біляве, як у мами — вони будуть уникати розмов про усиновлення. 

— Бо той дядько, з мого кошмару, хотів вкрасти тебе, — малюк знітився та втягнув шию. Нижня губа затремтіла.