Розділ 29

Насті зовсім не хотілося знову пригадувати той день, коли Михайло зник з її життя. Не хотілося вкотре переживати той біль й пропускати його через своє й без того знесилене серце. Та пам'ять — вперта дівиця — навмисно підкидувала їй фрагменти події та обривки скандальної розмови. Вона бомбардувала свідомість Насті, так само як і німецькі літаки обстрілювали ще не захоплені міста країн-супротивників. 

— І ти погодився? — зрештою вимовила, вивільняючи власні долоньки з полону гарячих чоловічих пальців. 

— Звичайно, що ні. Ким ти мене вважаєш? — в голосі Михайла зазвучав смуток та біль. Він стрілою вилетів з його вуст та врізався у самісіньке серце Насті. І вона зрозуміла, що він, як і вона — весь цей час страждав через їхню розлуку. 

— А що тоді? — спокійно запитала, — Поясни, бо я не розумію, чому ти все-таки кинув мене? 

Так, у своїх думках вона все ще звинувачувала його в тому розриві. Хоча й знала, що сама винна не менше. Зірвалася, погарячкувала, сказала зайвого. “Ох, скільки ж сказано тоді було!”

— Я тебе не кидав. І не думав. Просто… 

Все в душі Михайла тремтіло й переверталося догори дриґом від одного спомину про ті дні. Він сам себе пробачити не міг за сказане тоді. 

— Коли я сказав, що не кину тебе, твоя матір — висміяла мене. Облила брудом й виставила за поріг. Вона сказала, що такий жебрак, як я — не вартий тебе. А ще, що я не маю права псувати твоє життя. Бо ти маєш можливість працювати закордоном й розвиватися в лікарській справі, а я позбавляю тебе цієї можливості. Що я тягну тебе на дно, в болото, в якому сам живу. 

— Божечки… Як вона могла… 

Насті не вірилося, що матір здатна на таке. Хоча й не сумнівалася — аби завдати супротивнику болю, Карпина Станіславівна використає абсолютно усе. І навіть заборонені прийоми. 

— Тоді, я вирішив, що всього досягну сам. Знав, що буде важко, але тебе кидати, я не хотів. — Михайло знову взяв її долоньки у свої руки, — І на війну пішов, бо то був шанс. Шанс допомогти нужденним, своїй Батьківщині й заробити собі ім'я хорошого спеціаліста, — Настя мовчки слухала, відчуваючи, як щоки знову стають вологими, — І я гадав, що ти мене зрозумієш та підтримаєш, а ти… ти поставила ультиматум. І я, дурень, вирішив, що ти не готова до таких змін. А твоя матір має рацію. Ми занадто різні, з різних світів й ти нізащо не захочеш залишити комфортне забезпечене життя заради стосунків зі мною. 

— Михайле, я ж не знала, — вона потягнулася долонькою до його колючої щоки, — Не знала усієї правди та того, що творилося у твоїй душі. А ще, я боялася. Страшенно боялася втратити тебе там, на тій війні. 

— Я ж кажу, що був дурнем. Повівся на провокацію.