Розділ 27

Настя неквапливо перебирала ногами, спускаючись по сходинках. Нібито й втікала від неочікуваної правди, а рухатися швидко не могла. Складалося враження, що її тіло — слабке та кволе, а вона сама — на межі. Ще мить і світ зникне перед її очима, перетворюючись на велетенську розмиту пляму. 

А може в усьому винні сльози? Непрохані, зрадливі сльозинки, котрі котилися по щоках, наче струмочки й змушували почуватися кепсько. Трагічно. 

Настя витерла долонею одну щоку, потім другу й набравши повітря в легені, з силою штовхнула двері. Вибігла на вулиці й не думаючи про напрямок руху, просто побігла. 

Вона неслася по тротуарній плитці, наче комета по нічному небі. Не озиралася довкола й не оберталася. Просто хотіла втекти якомога далі від епіцентру катастрофи й обдумати те, що трапилося. Їй хотілося підготуватися  морально до наступної розмови з найріднішими їй людьми й зрозуміти — а чи готова вона почути їхню правду? Адже у кожного вона своя. У одного — чиста та щира, а в іншого — огидна брехня, замаскована під виглядом ніжних та теплих почуттів. 

Настя зітхнула й сповільнила кроки. Оглядаючись довкола, зрозуміла, що забрела в невеличкий парк за кількасот метрів від будинку Галини. Вона доволі часто проходила через цей парк, особливо влітку, коли не бажала повертатися додому в задушливій маршрутці, набитій людьми, наче банка з сардельками.

В парку було гарно. Можна навіть сказати — казково. Вічнозелені ялини, що розташовувалися по обидві сторони доріжок, були вдягнуті в білосніжні шубки й ледь помітно гойдали своїми кронами. Де-не-де можна було побачити маленькі годівнички, котрі учні місцевої школи повісили для пташок та невелику годівничку, наповнену шишками та горішками для білочок. Їх в цьому парку було чимало. Якось, одна з пустунок примудритися вихопити у Насті пакетик з соняшниковим насінням. З'їсти вона його не змогла, але пакетик — вкрала.  Можливо, ця білочка досі живе тут.

Настя огледілася довкола та маленької ласунки не помітила. Зітхнула й всілася на першу лавку, що трапилася на її шляху. Вона опустила голову на свої руки й крізь них, стала роздивлятися візерунок на чобітках. Раніше вона його зовсім не помічала, хоч це взуття у неї уже давно, а зараз — не могла відвести погляд. Дивилися на чіткі лінії, що розходилися в різні боки від змійки й охоплювали майже чверть поверхні чобітка, і те, яким дивним чином ці лінії перехрещувалися та поєднувалися в один завиток з тильної сторони взуття. Завиток був чимось схожий на клубочок, котрий випав з рук своєї власниці й покотився по підлозі, а його лінії нагадували ниточки.  Одні були довшими, інші — короткими, та всі вони були чимось схожими одна на одну і водночас — такі різні та неповторні. Неначе нитки людської долі — неповторні та загадкові. 

Цікаво, хто їх плете й навіщо так заплутує? Чи є в цьому який сенс, чи все насправді випадковість?

Настя б дуже хотіла розгадати цю загадку. А ще краще — зустрітися з творцем її долі, аби запитати — чому їй так не щастить?