Розділ 24

В кімнаті повисла тиша…

Тиха. Бліда. Самотня. І така ж пуста, як і минуле життя Насті до знайомства з Михайлом. 

Тиша бриніла на кінчику язика й западала в душу градом невідомого та незвіданого. 

Вона ламала кістки, проривалася крізь шкіру й струменілася нервовими потоками по венах, викликаючи сльози на очах та приступи задухи. Вона була німою, але звучала голосніше, аніж звук власного надірваного серця. 

Настя розгубилася, заплуталася в павутині думок(зрадливих, нещадних та жорстоких) й захлеснулася від погляду матері. В очах Карпини Станіславівни читався тріумф. Вона відкрито насміхалася з доньки й раділа провалу Яворського. Кращого подарунку долі, годі було бажати. Для матері, звичайно ж, не для Насті. Бо Настя…

Вона повільно, докладаючи титанічних зусиль, повернула голову вправо й змусила себе заглянути у вічі коханого. Кілька секунд вона роздивлялася райдужку навколо зіниць, подумки підбадьорюючи себе. 

Настя прагнула побачити в очах коханого гнів чи злість на товариша Остапа, котрий бовкнув дурницю, якусь брехню чи попросту не правильно сформулював своє питання, й отримати привід, що розвіяв би її сумніви. І страхи. Їй було необхідно, до щему в грудній клітині, почути бодай щось, аби втихомирити скажену пульсацію в скронях та зупинити підступні сльози. Розплакатися тут і зараз було б занадто жалісним навіть для неї. Тим паче, що поруч досі знаходилася матір. 

З кожною секундою мовчанки, що затягнулася й встигла натягнути нерви Насті на свій сталевий кулак тривоги та відчаю, усмішка Карпини Станіславівни ставала дедалі ширшою та  більш зухвалою, бо несла в собі радість за чуже горе й ані капельки співчуття. 

Вочевидь, мати в усьому рацію й бути завжди головнішою мало для Карпини більше значення, аніж люди, які її оточували. А їхні переживання та почуття ніяк не входили до сфери інтересів жінки. Сентиментальною та м'якотілою вона ніколи не була. Напрочуд, навпаки. Вона була тим самим катом — безжалісним та жорстоким, котрий з задоволенням відраховував хвилини до здійснення вироку. Три… два… один…

Тишу розірвав спокійний, з ледь чутними нотками занепокоєння, голос Яворського. Він пронісся по кімнаті, наче той вихор, підхопив серце Насті й підніс високо-вискоко, закрутивши у своєму танці незвіданого та нового. 

— Сашко пречудово, — Михайло торкнувся рукою обличчя та почесав дводенну щетину, — Росте, й незабаром тобі й мені складе неабияку конкуренцію.