Зрозумівши, що побачення наосліп не вдалося, Остап трішечки засмутився. Він вже давно не спілкувався з дівчатами(дружини побратимів та колеги на новій роботі не враховувалися) просто так — і вже й не пам'ятав, коли в останнє фліртував з кимось чи цілувався. На війні не було з ким, а після — не мав можливостей.
Повернувся Остап з того пекла ледве живий і мусив збиратися себе по шматочках. І це стосувалося не тільки тілесної оболонки, а в першу чергу — душі. Вона постраждала найбільше, адже втратив там — на окропленій кров'ю та болем землі — не лише членів своєї команди, а й друзів, братів. Кожен з них забрав шматочок його серця та любові й назавше залишився в спогадах Остапа тихим смутком та печаллю.
Йти на війну Остап не хотів, точніше — сам не прагнув. Однак, напоумили друзі. Товариші, котрі щойно побачивши гарячі новини по першому національному, кинулися до військкомату, записуватися в лави добровольців. Адже не варто чекати й ховатися за спідницю неньки, коли ворог вже на порозі. Варто діяти й давати відсіч усіх тим, хто зажадав зазіхнути на чуже.
Торкатися до чужого для Остапа теж було табу. І саме тому він не став фліртувати з Настею, ба більше — виказувати їй свою чоловічу симпатію. А вона, як на зло, сподобалася йому. Та так, що в грудях пекло від образи на долю-жартівницю. Хіба можна так знущатися з нещасного солдата?
Трусонувши головою, Остап замислився. Скільки ще вибриків підкине йому життя, поки він знайде власне щастя? І ніби не дурний, працьовитий та кмітливий, а досі одинокий. Можливо, винні у всьому шрами на тілі та в серці, котрі сплелися воєдино, створивши міцний панцир для його душі. Вони захищають його від усіх проблем світу: від нового болю, від розчарувань та й від себе самого, і бридких спогадів про минуле. Про війну, втрату товаришів та синьооку красуню, котра обіцяла дочекатися, а натомість вийшла заміж вже через пів року його служби. Зрадниця!
І навіть прощального листа не надіслала: не повідомила про заручини й весілля з іншим. А він дні рахував до зустрічі з нею, й вночі мріяв про солодкі вуста, рожеві щічки та тендітний стан. Вигадував, як повернеться додому, обійме матір та батька, а потім чкурне до неї на побачення. Розмріявся… Вона сама чкурнула в обійми іншого, так і не дотримавши слова.
Тепер Остап знав, що обіцянкам вірити не можна. З чиїх би вуст не злітали слова зізнання — вартість їхню треба вимірювати вчинками, а не вібраціями, котрі виникають після них в грудях.
Спочатку Остап жадав поквитатися. Ходив навколо дому Оксани, неначе половик, очікуючи коли ж вона вийде на світ Божий і тоді… Що буде тоді, він точно не вигадав, але був упевнений — своє він отримає. Як мінімум, провчить поганку.
Остап хотів заглянути Оксані у віч й запитати за що вона так з ним? Чому обіцяла, а потім покинула? Адже він не просив — сама надумала бути дівчиною солдата. Хотіла якоїсь примарної слави? Чи викликати ревнощі у когось?
Відповідей він так і не отримав, бо побачивши Оксану знову, зрозумів — вона ніколи не була “його”. І округлий животик, що прикрашав фігуру молодої мами — був тому яскравим підтвердженням.
Вкотре глянувши на Настю з-під лоба, Остап замріявся, що й у нього колись буде така гарна наречена. А ще така мила, привітна та шалено закохана в нього. Оксамитові озерця її душі випромінювали тепло та любов до Яворського, змушуючи самого чоловіка так само закоханого дивитися на дівчину.
За свого побратима й рятівника, Остап був радий. Михайло, як ніхто інший заслуговував на щастя і чарівну наречену поруч.
— Хто бажає кави? — мама Галка крутилася довкола гостей, дарувала усмішки та тепло. І Остапу хотілося такого ж сімейного затишку у своєму домі. Хтозна, можливо і на його вулиці буде свято.
— А може чаю з малиновим варенням? — запропонувала Неля, встаючи з-за столу, аби допомогти невгамовній сестриці на кухні, — А до чаю подамо вівсяне печиво та рулет, що Устинка спекла? Що скажеш?
Галка відразу погодилася, а Устина залилася фарбою й прошепотіла:
— Мамо, то ж не для всіх було… — опустила головою, ховаючи погляд від присутніх.
— Я люблю вівсяне печиво, — мовила Настя, а за нею й інші гості свята, заспокоюючи юну ґаздиню.
Коли чай та чергова порція смаколиків з'явилася на столі, Остап ухопився за свій кухоль, зігріваючи руки теплом напою.
— До речі, Міха, — привертаючи увагу друга, мовив він, — Як там малий Сашко? Вже називає тебе татком?
Гості, котрі гомоніли, обговорюючи тістечка й вихваляючи Устину, вмить притихли. А Карпина Станіславівна видала смішок, вдивляючись в обличчя доньки…