Розділ 17

Настю не покидали думки про те, що відбулося цієї казкової ночі. Раз по раз, перед очима з'являлися образи та звуки, відтворюючи в пам'яті найпрекрасніші миті. Затамувавши подих, вона проживала їх знову і знову, поки в голові не паморочилося від надлишку емоцій. Тоді Настя поверталася до вікна й роздивлялася засніжений ліс, ковзаючи пальчиком по холодному склу. Відчуваючи прохолоду вона нагадувала собі, що те, що трапилось — не сон. І сьогодні, і завтра — Михайло не зникне з її життя разом з першими сонячними промінчиками. В цьому її переконали не лишень внутрішній голос, а й слова Яворського. А точніше його вчинок. Такий же непередбачуваний та шалений, як і їхня зустріч після стількох років.

Як тільки но закохані вдосталь наситились вранішніми поцілунками, Михайло відвів Настю на кухню. Там він нагодував її сніданком, зігрів чашкою запашної кави та змусив заплакати від щастя, ставши на одне коліно. 

Коли Настя мила посуд й прибирала крихти зі столу, Михайло метнувся на другий поверх, відшукав у шухляді обручку, куплену ще п'ять років назад і зробив коханій пропозицію. Відмовитись Настя, звичайно ж, не могла. Власний язик би не повернувся бовкнути холодне “ні”. А чоловічі міцні обійми та пристрасні поцілунки, котрі повалилися на неї неначе лавина з гір, не дозволили довго вагатися та перебирати в голові причини для відмови.

 Зрештою, Настя не жадала відпускати Яворського далі, аніж на помірковану й необхідну відстань. Хоч і знала, що рано чи пізно, а це доведеться зробити. Свята закінчаться, і вони обоє будуть змушені повернутися до роботи, рідних та власного ритму життя. Де і як вони будуть зустрічатися та жити — Насті було не відомо, а питати — страшно. 

— Про що мрієш, квітко? 

Михайло вів автомобіль однією рукою, а другою тримав Настину долоню. Досі не вірилося, що вони разом і це назавжди. Звичайно ж, залишалося чимало не обговорених тем та питань, які вони обов'язково розберуть до дрібниць, та то буде згодом — коли перший шок від зустрічі пройде, а думка, що вони знову пара — проросте у свідомості обох беззаперечним фактом. 

— Не мрію, бо мої мрії ти зумів здійснити за одну-єдину ніч, — промовила майже пошепки, — А дуже хочу повернутися в будиночок. Там було добре. 

Михайло не став сперечатися з коханою. Він і сам вірив у магічну силу передріздвяної ночі, котра подарувала їм обом другий шанс, і з радістю оселився б у тому лісі навіки. Однак, це було практично не можливо. Принаймні, не зараз. От коли вони обоє постаріють та набудуть статусу пенсіонери, тоді то й можна буде поїхати якомога далі від цивілізації. А доти — вони будуть працювати, будувати своє спільне майбутнє й насолоджуватись життям вдвох. А потім, чого Михайло дуже хотів, вони дадуть життя маленькому янголу і їх буде троє. Та він і до квартету готовий, тільки б кохана розділяла його бажання. 

— Ми можемо їздити в Карпати, коли захочеш. Той будинок мій. 

Довга порожня дорога огорнута високими ялинами закінчилася і вони виїхали на головну трасу, що вела від Буковелю до Франківська. 

— І давно ти його купив? — Настя розвернулася обличчям до коханого. 

— Років зо два тому, — Михайло промалював лінію на долоні Насті, викликаючи гігантські сирітки по всьому тілу, — Але бував тут дуже мало. І тепер шкодую, що не навідувався в ці красиві краї частіше. Можливо, — Яворський скерував авто до обочини й зупинив його, — зустрів би тебе раніше. 

Настя усміхнулася сором'язливо й покрутила кільце на пальці. Воно зігрівало її душу й вселяло надію. 

— Все можливо. Та я вперше збиралася до Буковелю на свята. І не факт… 

Договорити Настя не змогла, бо її губи накрили вуста Михайла й вони обоє закружляли в танці пристрасті. Такої солодкої та палкої. В цій пристрасті хотілося тонути, насичуючи душу нектаром щастя. 

— Вибач, я заледве стримуюсь, — промовив Михайло, важко дихаючи. Настя відчувала напруження чоловіка та бачила хтивий вогник бажання в його очах. Вона теж жадала того, що й коханий, але обіцяла собі не провокувати його. Все-таки, в автомобілі прохолодно та незручно. Хоча… коли поруч такий жаданий чоловік — все інше зовсім не важливо. 

— Добре, їдемо, а то дорога далека, а я близький до того, аби вкрасти тебе у світу ще на кілька днів. 

Настя розсміялася, легесенько стукнувши маленьким кулачком в плече коханого. Він її провокує, підбурює, а потім сам же першим втікає. Ні-ні, так не годиться. Зовсім нікуди не годиться. Вони ж ще навіть заяву до РАГСу не подали, а він уже все вирішує самотужки. 

“Але ж, так було завжди…” 

— Їдемо-їдемо, — пробурмотіла Настя, прикушуючи нижню губу. Солодкий план помсти народжувався в її світлій голівоньці.