Розділ 13

Викрикуючи свої погрози, Настя не розуміла, що вони нікому не потрібні. Її зневіра та небажання підтримати рішення коханого призведуть лише до катастрофічних наслідків у їхніх стосунках. І Михайло просто піде, гучно зачинивши за собою двері маленької квартирки в одному зі спальних районів столиці, котру вони винаймали останні кілька місяців. 

— Та ти там загинеш в перший же день, — кричала вона, кидаючи в Михайла його речами. Футболки, светри, джинси — все летіло у бік чоловіка, неначе уламки снаряду підірваної міни. Поранити його ці речі, звичайно ж не могли. Та неприємний осад все ж залишили у душі, — Для кого такі жертви, Михайле? Для чого?

Настя нетямилася від люті та болю, котрий проник в кожну клітинку її тіла та свідомість — і нещадно різав на шматки її власний райський куточок. Вона ж так мріяла про щасливе спільне майбутнє — а тепер то що? Усі старання, недоспані ночі та понаднормові години праці — усе коту під хвіст. А ще ж залишаються батьки… 

— Ти ж не солдат! — прокричала крізь сльози, хапаючись руками за голову. Неможливо було зрозуміти й осмислити рішення коханого. 

— А я й не воювати туди їду, — спокійним тихим тоном, промовив Михайло. Коли чоловік так говорив — це значило початок кінця.

 В принципі, він ніколи й не кричав й не розмахував руками при Насті. Навіть тоді, коли їхні невеличкі перепалки переходили в статус “справжня сварка”. Бувало це вкрай рідко, та все ж було. Як у всіх нормальних молодих пар, котрі вчаться пізнавати один одного та знаходити компроміси. 

— Я лікар. І буду рятувати життя всіх тих, хто ризикує заради збереження суверенітету нашої Батьківщини, — голос звучав наче сталь. І не піддавався жодним маніпуляціям зі сторони Насті. Ані сльози, ані погрози не могли змусити Михайла змінити свою думку. Він дав слово і він його дотримає. Бо, який же він тоді чоловік, якщо його слова не підкріплені вчинками?

Кому і чому Михайло дав слово, Настя не знала. І ніколи не дізналася б, бо сам Яворський заприсягся зберігати в таємниці ту розмову. І не тому, що боявся свого опонента, а тому що був чоловіком честі. Він сам погодився на цю авантюру. І в першу чергу — заради самої Насті. 

Михайло свято вірив, що кохана — жінка, котру він обожнював та вважав найрозумнішою та наймудрішою серед усіх знайомих йому — зможе зрозуміти його мотиви та підтримає у цій нелегкій справі. 

Яворський був впевнений, що розлука, хоч і вимушена, піде їхнім стосункам лише на користь. А вогонь кохання, котрий яро буяв між ними, сприяє тому, що вони ще більше закохаються один в одного. Мабуть, він був занадто самовпевнений і вірив у щось таке міфічне, що зрештою так і не здійснилося. 

— А хто рятуватиме тебе? — одізвалася Настя після кількох секунд мовчання, — А мене? Ти про мене подумав? — Михайло стиснув кулаки та заскрипів зубами. Ну чому усе має бути саме так?  

Гіркота образи гадюкою заповзла в серце й оселилася там, здавалось, навіки. 

Михайло нічого не відповів коханій, а лише мовчки зібрав речі до валізи та покинув квартиру. Сваритися чи виправдовуватися він не хотів. Якась туга та незрозумілий гнів охопило його й на довго позбавили здатності тверезо оцінювати ситуацію. 

Конструктивної розмови не вийшло, як і не вдалося зберегти такі-сякі дружні відносини. Не те щоб, бути другом Настуні дуже хотілося та принаймні не бути їй ворогом, котрий розбив серце й покинув заради примарної справи. 

Хоча ні, не так — справа була дуже важливою, гідною поваги та хвали, однак — надто вже небезпечною. І Яворський реально оцінював свої шанси повернутися додому неушкодженим. Мало того, він міг взагалі не повернутися. Мабуть, це і лякало його кохану жінку — пов'язати своє життя з калікою — така собі перспектива.