Розділ 12

Настя прочинила рота, та вимовити щось конкретне, вона довго не наважувалась. Якщо скаже правду — виставить себе неввічливою дурепою, а якщо збреше — ну то який сенс тоді у цій розмові? Як і в цій вечері на двох…

Настя приглушено зітхнула та поставила бокал з вином біля тарілки. Окинула поглядом стіл, кімнату, новорічні прикраси над каміном й зупинила погляд на обличчі Михайла. В душі здіймалася власна завірюха й намітала кучугури сумнівів. І чим більше Настя думала, що саме відповісти, тим гучніше стукотіло її серце. 

Думки так гучно роїлися в Настиній голові, що вочевидь відбилися в очах тривогою та сум'яттям, бо вже в наступну мить Михайло встав зі свого стільця, наблизився максимально близько до неї й торкнувся гарячою долонею плеча. 

Настя смикнулася та почервоніла. Боже, вона завжди червоніє в його присутності. І чому? Не чужі ж люди, хоча й не спілкувалися давно. Та й колись, між ними було абсолютно усе, що може бути між жінкою та чоловіком. 

— Вибач, якщо ненароком образив, — промовив Михайло, нависаючи над нею. 

Настя прикусила губу та затамувала подих. Неквапливо прикрила повіки, видихаючи. 

Михайло знаходився надто близько, небезпечно близько. І всі її рецептори просто божеволіли від присутності цього чоловіка. Ще мить і вона скоїть дурницю про яку нізащо не шкодуватиме, та все ж — варто було поговорити перед тим, як вкотре кидатися у вир пристрасті з головою. Принаймні для того, аби не виглядати в Різдвяну ніч дурепою. 

“Але ж такий шанс, Настю! Опам'ятайся!”

Прийти до тями, Настя не встигла. Її губи опалило тепле дихання, на потилиці розмістилася гаряча чоловіча долоня, а в серці — згорів останній запобіжник. Настя смикнулася та піддалася вперед, хапаючись пальцями за чоловічі плечі. І млосно застогнала, коли язик Михайла проник у її рот. 

Що відчував коханий у мить їхнього єднання після такої довгої розлуки, Настя не знала. Проте сама вона неначе збожеволіла від емоцій, котрі ураганом увірвалися в її думки та тіло. Теплі рідні обійми дарували затишок та відчуття неймовірного задоволення, а ніжні, неквапливі поцілунки, змушували горіти зсередини й розчинятися на атоми трепетне дівоче серце. І все, що було “до” стало дріб'язковим та смішним непорозумінням — помилкою юнацького недосвідченого мозку. 

Зараз, пригадуючи минуле, Насті було навіть соромно: і за грубі слова, і за надуману образу й за те, що дозволила коханому зневіритися в щирості їхніх почуттів. 

П'ять років назад, в день, коли Михайло вирішив відмовитися від престижної вакансії в приватній лікарні та поїхати волонтером на Схід, Настя була на краю нервового зриву. Вона кричала, махала руками, плакала, погрожувала — не була схожою на себе саму й далекою від образу тієї коханої, котру покохав Яворський. І ніякі аргументи, докази та вмовляння не могли вплинути на поведінку дівчини. Вона перетворилася в скажену фурію й поставила коханому ультиматум: або вона, або дурна й нікому не потрібна війна.