Вони рухалися у темряві, тримаючись за руки. Михайло ступав попереду, ведучи Настю за собою, час від часу підказуючи, куди поставити ногу, або ж де варто зупинитися. Вочевидь, він чимало днів провів в будиночку посеред гір, якщо так вправно орієнтувався в ньому без освітлення.
Навпомацки, вони дійшли до якихось дверей та підсвічуючи ліхтариком з телефона, прочинили їх, аби увійти до мініатюрної кімнатки.
— Підсвіти тут, а я спробую розібратися, — промовив Михайло, вручаючи Насті до рук свій смартфон.
— Ех, нічого не вийде, — з гіркотою в голосі, додав він, — Запобіжник згорів. Доведеться чекати ранку й дзвонити у спецслужбу. Та гадаю, що швидко вони сюди не навідаються.
Чоловік покрутив носом, почесав долонею шию й забравши у Насті телефон, ухопив її за руку. Тепло долоні вкотре обпалило їй шкіру, викликаючи справжнісіньке цунамі відчуттів.
— Прикро, що не встигли повечеряти нормально, — додав Михайло, коли вони знову опинилися на кухні.
— Якщо у тебе десь тут є свічки… — Настя запнулася, вишукуючи в темряві кімнати очі коханого. Ляпнула ж дурницю, а він й подумає казна-що.
“Так, стоп! Годі боятися!”
— Отже, якщо є свічки, то нашу вечерю ще можна врятувати. Ми ж не вечірку тут влаштовуємо, багато світла й не треба.
— В принципі, можна, — протягнув Михайло майже відразу і випустивши пальці Насті зі своєї долоні, рушив кудись у бік, — Гляну в серванті, а ти, поки що, стій на місці.
Пошуки тривали всього кілька хвилин. Михайло рвучко переглянув вміст кожної полиці та шухляди й задоволено вигукнув, натрапивши на скарб.
— Ми врятовані, — він повернувся до Насті, котра не сходила з натоптаного місця й сунув їй до рук свічку та телефон, — Потримай, а я запалю. Десь має бути цей… як його… о, канделябр.
Настя у всьому слухалася коханого й заворожено спостерігала за тим, як маленька іскра від сірника, змусила вічку ожити. А потім, це крихітне полум'я, тріпотіло й гралося з об'єктами кімнати, відображаючи їхні тіні на стінах.
Перед очима Насті, неначе у ві сні, промайнули образи минулого: теплий літній вечір, прогулянка по Дніпру, надійні обійми Михайло та перше таке солодке й трепетне “люблю”.
Як же хвилювалася вона, ближче притискаючись до рідного серця. Шаленіла від поцілунків коханого та будувала повітряні замки їхнього спільного майбутнього. Та мріям не судилося здійснитися тоді. А зараз?
“Все можливо, коли віриш в дива” — шепотіло Настусине серденько.
— Як же романтично… — Настя не втрималася від коментаря, коли Михайло поставив канделябр на стіл й вони усілися на стільцях навпроти.
Подумки, вона надавала собі багацько тумаків та сказаного вже було не повернути. А може, це й на краще? Чим відвертішою вона буде з Михайлом, тим легше їй буде потім — під час зізнання, слова якого вона ретельно підбирала цілий день в голові.
— Еге ж, — протягнув Михайло, накладаючи до тарілки смаколики, — Нізащо б не подумав, що ми з тобою, коли-небудь, втрапимо в таку ха-ле-пу… ситуацію, — виправив себе чоловік, запихаючи до рота, шматочок вареника.
Настя кліпнула очиськами, й тихесенько зітхнула. Слова колишнього збентежили її. Адже говорив він спокійно, без образи чи якогось незадоволення. А це означало, що йому не тільки не бридко бути поруч з колишньою, а можливо — і Настя дуже цього хотіла — навіть подобається. А ще, дуже хотілося дізнатися його подальші плани на цей вечір, цю ніч…і взагалі… на неї…
Вона смикнула поділ сукні й видихнула. Накручувати себе дівчина вміла і зараз от — її фантазії досягали апогею. А варто було б спокійніше реагувати на все.
— Волів би бути деінде? — поцікавилася Настя, з завмиранням серця, очікуючи на відповідь. Їй же навіть не приходила до голови думка, що Михайла може хтось очікувати поза стінами цього казкового будиночка.
— Деінде — це не з тобою… — Яворський лукаво усміхнувся, підносячи до рота бокал з вином, котре звідкілясь дістав. Ще вчора пляшки цього вина не було в холодильнику, — Чи при інших обставинах?