Вони поснідали в затишній спокійній атмосфері, посмакувавши підсмаженими на маслі грінками та французьким омлетом, приготовленим Михайлом. Неквапливо поглинали їжу, обговорюючи негоду за вікном та їхнє подальше перебування в будиночку. Настя вже змирилася з тим фактом, що до готелю вона не дістанеться й агітувала Михайла забути на мить про конфлікт(котрий, здавалося, турбував лише саму дівчину) та зустріти свята разом.
На диво, Яворський погодився майже відразу й пообіцяв зайнятися пошуком штучної ялинки та новорічних прикрас, аби надати кухні та вітальні певного святкового настрою. Певно, тривожити минуле й сваритися в такі святкові магічні дні, йому також не хотілося.
В знак подяки за приємний ранок, Настя приготувала запашну каву, котру прикрасила пухнастими молочними хмарками та шоколадними зірочками й вони удвох вмостилися на кріслах біля каміна, ваби насолодитись запахом горілої деревини та шумом завірюхи за вікном. Поки руки міцно обіймали кружку з напоєм, а очі споглядали за динамічним танцем вогню, кожен думав про своє. Настя пригадувала якісь дрібнички з минулого, крадькома вкотре розглядаючи Михайла та порівнюючи його сьогоднішню чоловічу красу з молодим та юним тілом, а Яворський… він… він був думками десь так далеко, що розгадати те таємниче місце було не під силу їй. Його обличчя не виказувало жодних емоцій. Лише очі — глибокі, сповнені життя — транслювали запеклу боротьбу суперечливих бажань на глибинах океану душі.
Після сніданку та кілька хвилинного релаксу, Настя продовжила готуватися до вечері, а Михайло почалапав на горище, шукати обіцяні іграшки. Кожен зайнявся своїми справами, аби зрештою — зайняти руки ділом, а голову — чимось менш бентежливим. Обоє переглядалися час від часу та пропонували допомогу, акуратно обходячи важливу тему. Адже обоє добре розуміли, що сокира війни зарита лише на момент святкування, і як тільки но вони виберуться звідси — демони минулого повернуться.
“Та це буде потім!” — наполегливо твердила внутрішньому голосу Настя, грюкаючи виделками, ложками, каструлями. Вона хотіла справжнього свята, відчувати дух Різдва та просто побути з небайдужим чоловіком хоча б цю мить. Вона не буде відмовлятися від такого подарунку долі і йому, Михайлу, не дозволить.
“Нехай весь світ зачекає!” — вирішила Настя, всміхаючись Михайлу, коли той спіймав її закоханий погляд на своїх вустах.
Серденько приємно затьохкало в грудях, а по тілу прокотилася бурхлива хвиля тепла.
Настя вмить почервоніла та прикусила нижню губу, намагаючись приховати збентеження. Цей чоловік досі був їй небайдужий. Та настільки сильно, що вона й уявити собі не могла. Гадала, що час та розлука все змінили: притупили колишні відчуття й вогник кохання у її душі погас. Однак, реальність виявилась далекою від правди. Вона вкотре втрачала розум поруч з Михайлом. Їй це подобалось та лякало водночас. Бо вона й гадки не мала, як до цього всього поставиться чоловік. Чи зрозуміє, чи зажадає вислухати?
І найголовніше — як відреагує на її зізнання?