Розділ 7

Вона не могла відвести погляд від чоловіка: ані зрушити з місця, ані промовити бодай щось. Дивилася на те, як Михайло умощується на стілець навпроти, протягує до себе тарілку з фритатою й пригорнувши виделкою шматочок смакоти, засовує її до рота та задоволено чмокає, прикривши повіки. 

Такий спокійний, розслаблений, домашній. Хоча ще кілька секунд тому, чоловік був чимось збентежений, навіть роздратований та заледве торкнувся їжі — подобрішав.

 В грудях запекло, ніби там хтось розвів багаття. Настя зітхнула, приглушуючи власні бажання. І чим вона думала, коли відпускала коханого? Та чи думала тоді? Діяла на емоціях, наче ображена маленька дівчинка у котрої відібрали право вибору сукні на свято. Як же прикро! 

Якби ж вона тільки знала чим обернеться той день. Безглузда сварка, пусті, проте такі жорстокі та образливі слова, і в результаті — болісний розрив. Якби вона могла повернути час назад і все змінити…

“А може це твій шанс?” — в голові промайнула божевільна думка. 

Михайло продовжував їсти, не підіймаючи погляду. Швидко усе поглинав, запиваючи власноруч приготовану вечерю соком. А Настя не могла взяти виделку до рук. Шматок не ліз в горло. Так, їй було прикро та образливо на саму себе. 

— Чому не їси? — буденним тоном запитав Михайло, збираючи використаний посуд. Стриманий, байдужий, чужий. І ніби вона — не його колишня, котра розбила серце, а випадкова незнайомка, яку з милосердя прихистив, аби та не замерзла в сніговому заметі посеред Карпат. 

— Я не… — “голодна” — жадала промовити Настя та прикусила язика, бо живіт гучно забурчав. 

— Якщо немає апетиту через мене, то це ти дарма, — Яворський встав з-за столу й закинув тарілку до раковини. Взяв до рук губку, додав засобу для миття й включив кран, — Здоров'я важливіше. І взагалі... — він замовчав на хвилину, ніби обдумуючи щось надважливе та зрештою промовив, — Можеш спокійно поїсти, я заважати не буду. Піду і попрацюю у спальні. 

— Ти не заважаєш. Я просто…

Настя запнулася, бо в цей самий момент Михайло повернувся. Його погляд пронизав серце стрілою збентеження та щемлячого трепету. По спині пробіг табун мурашок, досягнув шийних хребців та зник під коміром її кофти. 

— Як повечеряєш, можеш розміститися в гостьовій. Це другі двері зліва. Чиста білизна і тепла ковдра в шафі. 

Настя кивнула, намагаючись проковтнути емоцію, котра застрягла в горлі, неначе рибна кісточка. 

— Дякую, — прошепотіла, коли Михайло розвернувся й рушив на другий поверх. Хотіла кинутися за ним, зупинити, обійняти й бодай щось мудре сказати та так і не змогла. Стояла посеред кухні, обіймаючи себе за плечі, жадаючи втихомирити прискорене серцебиття розміреними вдихами та видихами. 

Якщо завтра вранці вони не поїдуть до готелю, то вона напевно збожеволіє. Одну безсонну ніч вона переживе якось, але більше… Ні, до такого її життя не готувало. Та хіба можна перехитрити долю наївній тридцятип'ятирічній дівчинці?