Розділ 4

Їй було добре в гарячих чоловічих обіймах — мліти від палких зізнань, насолоджуватись солодкими поцілунками та божеволіти від емоцій, котрі розривали грудну клітину й водночас наповнювали її киснем, змушуючи рухатись ритмічно. Насті було так добре й так затишно, що прокидатися зовсім не було бажання. Так би лежати й лежати на шовкових простирадлах, замотана в ковдру зі щастя та любові. Якби ж можна було повернути час назад...

Праве колесо позашляховика натрапило на невеличку виїмку на трасі й машина легенько підплигнула, трусонувши сидіння Насті. Вона різко випрямилася й розплющила очі. Затуманеним поглядом оглянула себе та чоловіка, що сидів поруч й опустила погляд на власні руки. Дихати стало складніше і її вдихи та видихи змінили свою частоту.

Настине ліве око так і норовилося повернутися на кілька градусів ліворуч й знову оглянути колишнього коханця, даючи мозку «причину» для роздумів, а тілу — потужний заряд адреналіну.

Подумки надававши собі лящів, Анастасія прочистила горло й заговорила. Зрештою, вона повинна подякувати йому за порятунок.

— І довго я спала? — запитала приглушено, відчуваючи, як тремтять її коліна. Добре хоча б, що сидить.

— Достатньо.

Михайло вів автомобіль, дивлячись строго перед собою. Розправлені плечі, випрямлена спина та чіткий профіль з байдужістю на обличчі — змусили Настю знітитися й боляче шпигнули під бік.

— А де водій таксі? — змусила себе промовити вона, не витримуючи гнітючої напруги. Чи то лише Настя відчувала її?

— Мабуть, вже вдома.

— А мої речі?

— В багажнику.

Михайло все так же вів авто, міцно стискаючи кермо та сухо відповідаючи на питання, здавалося б, зовсім незнайомої дівчини. «Можливо, байдужої?»

— А куди ми... ї-де-мо... — Настя не могла стримати хвилювання й тривогу, що наростала в душі. Вона так багато про що хотіла розказати йому, так багато всього запитати й пояснити, що отримавши можливість — марнувала її на дурню.

— Настю, помовч.

Безпристрасно мовив Михайло, видавши приглушене зітхання. Та зірвав «стоп-кран» у голові збентеженої Насті.

— Що значить «помовч»? — вона розстібнула пальто, аби мати змогу рухатися й повернулася до нього, — Я маю знати «куди» ти мене везеш! Мені ще в готель зателефонувати треба й повідомити про запізнення, — Михайло мовчав, а Настя пихтіла, неначе паротяг і зупинити її міг хіба що якийсь природний катаклізм, — А якщо ти мене вб'єш і в лісочку закопаєш? Ніхто ж не дізнається! Ніхто!

Михайло різко натиснув педаль гальма й машину смикнуло, а Настю відкинуло назад. Вона не вдарилась, так, як була пристебнута паском безпеки. Однак, злякалась й прикусивши губу, змовкла.

— У мене був важкий день, а точніше — важкий місяць. Я втомлений, голодний, півтори доби не спав. А тут ти зі своїми «що», «де» і «коли», — Михайло дивився їй у вічі, а так ніби заглядав у душу й прагнув витрясти з неї геть усе, — Я з чистим серцем вирішив допомогти вам, а тому, будь ласка, просто подякуй та мовчки насолоджуйся подорожжю.

Подальший шлях вони провели в цілковитій тиші. Навіть музику не включали. Настя задумливо дивилася на ліс, крізь вікно, дряпаючи ліве зап'ястя нещодавно зробленим французьким манікюром, а Михайло просто вів авто. І лише іноді він кидав двозначні погляди на свою супутницю, відчуваючи, як в грудях пече. І то напевно була не печія.