Подарувати мрію

Розділ 2

Старенький напівржавий форд зупинився біля автобусної зупинки. Водій блимнув фарами й повільно, за допомогою власних рук, відкрив вікно. Перед очима з'явився чіткий анфас чоловіка зі смуглявою шкірою, темними, як вуглики, очима, тонкими губами та рівним прямим носом.

На вигляд водію таксі було близько п'ятдесяти, але Настя могла й помилятися. Вона погано орієнтувала в подібних речах, як і не уміла відчувати характер людини, оцінюючи її невербальні жести. Добре, що вона вибрала не психологію, а зупинилася на простій та приземленій спеціальності «лікар загальної практики», згодом вибравши напрямок «педіатрія».

— Ви — Анастасія? — запитав чолов'яга, потираючи почервонілий від прохолодного зимового повітря ніс.

— Так, — промовила Настя, прикушуючи губу, аби приховати розчарування. Коли вона замовляла таксі від вокзалу до готелю, то хотіла одного — зручного, комфортного авто, котре б з легкістю та швидкістю доставило її до пункту призначення, а отримала — ну, те, що отримала. А оператор чомусь забула повідомити, що її карета заледве дихає, коли підтверджувала замовлення. І чому вона не скористалася трансферними послугами готелю? Хотіла зекономити?

— Тоді застрибуйте, — чоловік махнув рукою, запрошуючи до свого залізного звіра. І зробив він це з посмішкою на всі наявні у нього зуби, — В салоні доволі тепло та затишно, а ви, я бачу, змерзли. Он як щічки багряніють.

Відмовлятися від свого гарбуза-таксі, Настя не стала. Позаяк не вважала себе столичною фіфою та й пошуки транспорту в цьому місці та ще в такий пізній час — мали статус «нереально й безрезультатно».

Гірко зітхнувши, вона поправила шарфик, подарований сусідкою Любанею на торішнє Різдво й відкривши дверцята, зайняла місце пасажира. Валізку, наповнену найнеобхіднішими речами на ці кілька днів, водій ласкаво закинув до багажника й лише потім усівся на своє сидіння та погнав машину у бік готелю.

В салоні й справді було тепло, хоча й не так комфортно, як хотілося б. Проте Настя не зважала на дрібниці, зосередивши свою увагу на сніжинках, котрі кружляли в танці зими за вікном автівки. Вони вабили до себе, зачаровували легкістю падіння й викликали неймовірне, майже дитяче, почуття радості. Таке, яке ти відчуваєш, коли отримуєш в подарунок довгоочікуваного котика чи собаку, коли цілий рік старанно навчаєшся, аби Святий Миколай приніс тобі омріяні черевички, шапку з помпоном чи таке ж гарне платтячко, як в однокласниці Оленки. І таке ж шалене відчуття ейфорії, коли вподобаний хлопець вперше запрошує на танець, проводить додому й на прощання — дарує солодкий поцілунок. Тоді — коли воно вперше — все так трепетно, ніжно та легко.

Настя роздивлялася містечко: його жителів, що весело крокували засніженими вулицями, будиночки, припорошені снігом й різдвяним оздобленням, в тому час, як водій — тихесенько підспівував черговій композиції шансону, що лунала з радіоприймача якоїсь місцевої радіостанції.

Усміхнувшись завзяттю таксиста і його вокальним здібностям, Настя зручніше вмостилася на сидінні й підклавши руку під щоку, не помітила, як задрімала. Розбудив дівчину дивний звук та писк, після чого її тіло підкинуло, наче на перині й пасок безпеки, натягнутий до межі, боляче притиснув відкриту частинку шкіри на шиї, а з нею й усе тіло Насті. Вона зойкнула й широко розплющила очі. Перед самісіньким носом — бампером авто — проскакав олень. Великий такий, масивний, з розлогими кронами рогів.

— Бембі! — сполохано мовила Настя, чіпляючись руками за низ сидіння, — Обережно... — викрикнула, зажмурившись. В думках промайнуло мало не все її життя, а десь в грудях затьохкало серденько. Страх спалив увесь кисень в салоні й вона, стуливши вуста, втягнула повітря ніздрями.

— Виріс наш Бембі, — прохрипів таксист лайливо і спробував відрити двері. Через переляк майбутнього зіткнення зі звіром, чоловік вивернув руль й автівку знесло в рів. Переднє ліве колесо загрузнуло в снігу. Мотор заглух й світло в машині погасло, як і надії Насті на відпочинок у готельному комплексі. Всього лише на три дні, та все ж.

— Ми застрягли! — констатував голос водія, котрий не перестаючи жестикулювати — хапатися за голову й ту частину тіла, де знаходився серцевий м'яз — Це фініш! Далі не поїдемо.

— Але ж... — Настя вискочила зі своєї карети, що вже в прямому сенсі перетворилася на гарбуза, навіть не доїхавши до палацу, й озирнулася. Довкола був лише ліс зі сніговими кучугурами та асфальтована дорога. І ні душі в найближчих кільканадцять кілометрів. Це вона знала напевно, бо на протилежному боці дороги запримітила таблицю, де говорилося, що до трас Буковелю близько двадцяти кілометрів.

— Ми вже проїхали Ворохту, хвилин десять тому, — заговорив чоловік, стаючи поруч, — а до Буковелю — сама бачиш. Пиляти та пиляти.

Перспектива залишитись посеред лісу, з таксистом, все більше нагадувала Насті фільм жахів. І настрій повільно котився вниз. «Краще б пішла на чергове побачення наосліп!»

— Може викличемо аварійку? Має ж тут бути якась відповідна служба? — загорілася Настя, але побачивши насупленого водія, враз змовкла.

— Мережа не ловить. Шансів додзвонитися кудись — нуль. І завірюха починається.

«Лишенько. Оце так відпочила на свята!».

— Залазь в авто, грійся. А я спробую зловити сигнал, — мовив водій й піднявши руку, з насупленим видом, покрокував у протилежний бік.

Настя вмостилася на задньому сидінні й майже куняла, закутавшись у своє пальто та схрестивши руки на грудях. Часу на самокопання у неї було вдосталь і вона вже перебирала в голові усі відомі їй лайливі слова та прокльони, як раптом — у люстерку блимнуло світло. Вона повернула голову й побачила масивний темний позашляховик, що пролетів по трасі, наче літак. «А щоб його!»

Та вже в наступну мить авто повернулося й зупинилося біля таксиста, котрий не переставав махати руками та підстрибувати на місці. Настя полегшено зітхнула. Вони врятовані й не доведеться ночувати бозна-де.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше