Розділ 23

- Який спадок, Анрі? – я скинула на нього очі.
Анрі зніяковіло відвів погляд.
- Ну давайте вже, - підбадьорила Роксана. – Розкажіть те, що і мені розповіли на мої розпитування.
- Меланіє, я ж не знав тоді це все… - виправдовувався коханий. – Мені просто ставало дедалі гірше. Я почав обстеження. Але воно показувало тільки інтоксикацію. Звідки ж я міг подумати… - він похитав головою.
- І ти написав заповіт… на мене?
- А на кого ж іще? – здивувався він.
Я похитала головою.
- Зачекай, Роксано, а який сенс тоді було сину Тетяни вбивати Анрі? – спитала подругу, бо це не вкладалося в голові ні за логікою, ні за жахіттям людських вчинків.
- Сонечко, ти надто наївно та світло думаєш про людей. Олесь чекав, що Анрі закохається в Беллу, кине тебе. Але він обіцяв їй, що після її весілля з Анрі новоспечений чоловік раптом віддасть Богу душу. І весь спадок вони розділять на двох.
- А як же я? – подала голос Тетяна.
Я гидливо скривилася. Хто ще тут слизький. На Христину он дивитися важко. Бідолашна мамина квіточка.
Вигук економки Роксана проігнорувала, продовжуючи пояснювати мені.
- Але не сталося як гадалося. Бо виявилося, що є заповіт. Тетяна підслухала розмову Анрі з сімейним юристом. І тут всі плани Олеся пішли шкереберть. Тепер йому потрібен був інший шлях до грошей Анрі. А Белла, як назло, виявилася вагітною і відмовилася позбутися дитини. Чудове ж рішення? Доїти Анрі через дитину.
- Але це не моя дитина!
- Але про це ніхто не знав до народження Пилипа. Бо після підмішаного Белла не могла згадати, чи було у вас таки щось. А Олесь чекав, чи його це дитина, чи ваша. Бо якщо у вас щось було, то він би дотиснув вас через неї та дитину. А якщо ні… То не моя справа загалом.
Я здригнулася від припущення майбутньої долі Белли, яке промайнуло в очах Роксани.
- До чого тут тоді Христина? Виходить, він крутив голову одразу обом? – навіщось спитала я. Дуже вже шкода стало дівчину.
- Хтось мав виконувати брудну паперову роботу, - знизала плечима Роксана, - коли план з Беллою не спрацював і він вирішив усунути її і тебе саму зі шляху.
- Як саме? – важко ковтнула я.
- Сфабрикувавши крадіжку дитини. Анрі б після такого точно переписав заповіт. Але треба було знайти, на кого ж. Тож довелося покласти під нього і свою нову дівчину.
- Але я не!.. – схопилася Христина.
- Точно. Не. Саме тому дуже раджу співпрацювати зі слідчим згодом, а не покривати Олеся. Бо оце ваше «не» робить вас непотрібною. А свідки довго не живуть, - доволі красномовно пояснила їй Роксана.
Христина ковтнула грудку, різко втягнула носом повітря та перевела погляд на мене, наче шукала захисту.
- Але як ти все це зрозуміла за такий короткий час? – захоплено поцікавилася я.
Роксана задумливо поглянула на мене і сховала руки до кишень улюблених джинсів.
- Для цього було достатньо уважно слухати і читати.
- І все? Жартуєш!
- Звісно, що жартую. Ну і ще пам’ятати, що Диявол криється у дрібницях. Бо всі шукали і передивлялися відео з камер у спальні. А треба було всі. Та хіба сильні люди помічають менших за статусом, слабших? – з тінню докору на адресу Анрі пояснила Роксана. – Тому ніхто не помітив Олеся в ролі кур’єра в день дивної зради. Тому ніхто не побачив, як Тетяна закрила собою кошик. А фартух же так і не знімала. Тож у ньому легко загубилася записка, яка б виправдала тебе, Меланіє.
- Ти нічого з цього не зможеш довести.
- Та мені і не треба буде, - з сумом усміхнулася Роксана. – Бо камери і зараз працюють. Це по-перше.
Ми вся, як за командою, скинули погляди у бік камери спостереження в кутку кімнати під стелею.
- По-друге, камери працювали і в інші дні та фіксували чимало цікавих збігів. Треба було тільки ретельно пошукати. Ну і по-третє… - вона дістала з кишені свій телефон, розблокувала екран і повернула його до нас, запустивши плеєр. – У мене є це.
У мене в очах помутніло, коли почула перші слова сина Тетяни.
- Що? – підскочила та з місця. – Він не міг розповісти це тобі!
- Міг, - зухвало і одночасно з гіркотою зауважила подруга. – Бо я скористалася цим, - і вона похитала пакетиком зі склянкою невідомого вмісту перед переляканими очима економки. – З рештою мені Руслан допоміг, власн зв’язки, спостережливість і логіка.
- Але зрештою де ж Белла?
- Сумуєш за рудою?
- Ну-у, вона ж жива людина.
- Можливо, що так. Але цим займатиметься слідчий. Бо мені Олесь не відповів навіть під дією препарату.
- Ми це… - прокашлявся Руслан, коли ми з Анрі повернулися до нього. – Ми вирішили з Роксаною відкрити свою агенцію розслідувань. Ну, приватну…
Я мимоволі просяяла. Бо це ж саме те, що і треба було подрузі! Але одна вона на такий крок не наважувалася. А тепер я буду за неї спокійна. Руслан надійний. Принаймні, якщо я все про нього знаю. Чи хоча б те, що знаю, є правдою. Тепер я не могла бути впевненою ні в чому і ні в кому.
- Я до того, що ви мені пробачте. Я за все вам вдячний. Але маю ж тепер звільнитися.
Анрі опустив голову на мить. А тоді підвів очі та втомлено промовив:
- Принаймні тепер я буду спокійний. А ти щасливий.
- А що ж Пилипом? – глухо зронила я.
- А Пилипа забере поліція і передасть до опіки. Нехай вже самі розбираються.
Анрі спершу смикнувся, а потім опустив плечі, видихнувши з полегшенням. Це дійсно чудове, хоча і болюче рішення.
Руслан спокійно відчинив двері і визирнув за них:
- Заходьте, хлопці. Ми зачекалися вже.
До кімнати увійшли поліцейські.
Я погано пам’ятаю, скільки часу вони ходили будинком того дня, збираючи докази, записи з камер, відбитки. Без кінця опитували мене та Анрі. Пилипа забрали майже одразу. Мені соромно, але я теж видихнула з полегшенням.
І хоча Беллу досі так і не знайшли, я дозволила собі тієї ночі нарешті остаточно розслабитися, обіймаючи коханого чоловіка і відповісти на його пропозицію згодою.
Гадки не маю, що зі мною буде далі, але зараз я нарешті щаслива.