Розділ 18

Анрі виглядав трохи кумедно, сидячи за столиком кафе між мною і Роксаною. На четвертому стільці лежав її шолом, адже приїхала на мотоциклі. Тому Руслану довелося стояти. Роксанка так на нього зиркнула, що він не наважився сперечатися. Я всміхнулася.
- Я не розумію, який ще онколог, - одразу після привітань перейшов до справи Анрі.
- У записці, яка лежала в кошику, Белла пояснила, що невиліковно хвора, тому наважилася залишити дитину саме мені.
- Але вона мала б думати, що дитина моя, - обурився Анрі. – То чому не лишила батькові?
- Оу, а у вас є вільний час на дитину? – іронічно поцікавилася Роксана.
Руслан скинув очі здивовано. Анрі замовк, підібгавши губи.
- Я ж не маю виправдовуватися, так?
Роксана кивнула на це риторичне питання і перейшла на більш діловий тон.
- Меланія розповіла мені те, що знала сама. Але ми знову впираємося в глухий кут. Тому, що ви не знаєте ніякого лікаря. Отже вона або свідомо збрехала, або хтось збрехав їй. А оскільки у вас уже була принаймні одна дивна історія в процесі зачаття…
Анрі ображено глянув на мене. Я знизала плечима. Детективу, бухгалтеру і лікарю треба довіряти, інакше робота не піде.
- То я хочу переглянути всю наявну медичну документацію вашого… Пилипчика, - закінчила Роксана.
Анрі задумливо кивнув.
- Добре, я надам вам всі необхідні копії.
- Чудово. У документах дитини має бути зазначена Белла, пологовий будинок, лікар, який вів вагітність. Якщо вона справді була хвора, десь має залишитися слід. А ще я хочу переглянути записи з камер сама. А ви хочете запросити мене в гості.
- Перепрошую? – напружився Анрі.
Я теж зацікавлено глянула на подругу. Що це вона замислила?
Роксана усміхнулася, дивлячись на наші обличчя.
- Щоб аж так обігрувати вас на вашому полі, треба бути самому на цьому полі, - пояснила вона.
Руслан нервово смикнувся.
- Ви зараз хочете сказати, що я пропустив щура у себе під носом?
- Ти думаєш на Христину? – одночасно з ним спитала я.
Анрі мовчав.
Роксана відхилилася на спинку стільця і схрестила руки на грудях.
- Ви хочете знайти винного чи ні?
Анрі уважно придивився до неї, потім запитально поглянув на мене.
- Коли ви готові приїхати до нас… у гості? – процідив нарешті.
- Зараз, - задоволено кивнула Роксана.
Я підвелася.
- Машина перед кафе, - буркнув Руслан, невдоволено поглядаючи на мою подругу.
Але я бачила, що у погляді є ще і зацікавленість. І це чомусь веселило мене. Мабуть, то нервова реакція просто.
- Я на своїх колесах, - вона недбало кивнула на шолом. Про який всі забули під час розмови.
Вона підвелася, забираючи шолом зі стільця.
- Їдьте вперед, я за вами.
Я поглянула на подругу і щиро захопилася її силою духу. Сама б так не змогла. Пишаюся нею, захоплююся. Але вона ще більш самотня, ніж я.
- Якщо відстанете, дайте знати, - промовив Руслан, прямуючи до виходу.
Анрі простягнув мені руку та рушив слідом. Тому не бачив криву усмішку на губах Роксани.
Поки ми всілися в салон авто, поки Руслан завів двигун, Роксана вже порівнялася з вікном водія, підняла візор, задерикувато усміхнулася і попросила:
- Скиньте мені локацію. Не люблю довго чекати.
Руслан аж захлинувся обуренням. А я спробувала не сміятися надто голосно, спостерігаючи реакцію чоловіків на подругу.
Тим не менш, він скрипнув зубами, записав її номер і скинув геолокацію.
Роксана прийняла повідомлення, кивнула, опустила візор і різко зірвалася з місця.
Руслан рушив з місця плавно. Але я бачила, як йому кортить набрати швидкість.
- Хрустики нещасні, - бурмотів він дорогою, спостерігаючи, як вона петляє поміж машинами та набирає швидкість, щойно опинилася за містом.
Хвилин через десять мотоцикл Роксани зник з поля зору. Я навіть почала хвилюватися після зауваження Руслана. Але коли ми під’їхали до воріт маєтку, вона вже чекала на нас. Нудьгуючи, сперлася на кермо та розглядала фасад будівлі.
Виходячи з машини, Руслан так поглянув на неї, що я навіть відступила на крок і вперлася спиною в груди Анрі. Він одразу обійняв мене за талію, притримуючи. І якийсь час не відпускав.
Роксана наче і не помітила. Але я бачила, наскільки уважно вона спостерігала за діями Анрі, і була вдячна їй за це.
- Сподіваюся, тут добре дбають про гостей, - гмикнула вона, заводячи двигун, щойно ворота автоматично відкрилися.
Паркувати свій транспорт Руслану вона не довірила. А Руслан вперся рогом і відмовився впускати тоді її мотоцикл у свій гараж. Я не знала, сміятися чи плакати. Тому лише мовчки спостерігала, як Роксана відкрила кофр, дістала звідти велике захисне покриття і дбайливо сховала під ним свій мотоцикл. А тоді швидко піднялася сходами і зустрілася з двома парами очей.
- Кажуть, ви створюєте справжні шедеври замість звичайних десертів, - з привітною широкою усмішкою звернулася до Тетянки, і жінка миттєво просяяла.