Розділ 16

Я мовчки дивилася на колишнього, не знаючи, що сказати. Або не колишнього. Або як його тепер називати? Чи цей ранок насправді має значення тільки для мене?
- Меланіє, подивися на мене, - Анрі узяв моє підборіддя двома пальцями, лагідно, але наполегливо підіймаючи моє обличчя. – Пилип – не моя дитина.
- Я не причетна до зникнення рудої, - вперто промовила на відповідь.
- Тут немає знаку рівності, - похитав він головою з легкою усмішкою.
- Чому ні?
- Бо Пилип – незаперечний факт.
- Справді? – скептично перепитала.
- Після зникнення Белли я змушений був зробити тест ДНК. Юридично Пилип не був оформлений на мене. Тож я мав отримати документи, які б дозволяли саме мені оформити його на себе. Аж раптом я дізнався, що це не мій син.
- А чий тоді? – ошелешено спитала, вдивляючись у його очі.
- Гадки не маю.
Анрі встав з ліжка та відійшов до вікна.
- Але ти маєш зрозуміти, що я не можу вплутати сюди детектива. Навіть приватного. Тоді мушу віддати Пилипа органам опіки. Бо ніяк не зможу довести, чому він має лишитися у мене.
Я дивилася на його оголені плечі та спину, і не могла знайти кращого рішення, ніж він. Така сама оголена перед цією правдою.
- Але те, що Пилип не твій син… - обережно почала. – Не доводить, що у тебе нічого не було з Беллою напередодні нашого весілля. Я знайшла вас у ліжку.
- Меланіє, - він з відчаєм у погляді обернувся до мене. – У спальні відсутні камери. Тож я не можу довести, що…
Він затнувся. Щось не так. Що?
- Я нічого не можу довести, - завершив тихо. – Навіть собі. Бо я нічого не пам’ятаю.
Я дивилася на коханого чоловіка і з жахом розуміла, чому він не спробував повернути мене, але повісив мою сукню на манекен і законсервував мою кімнату. Чому боїться вірити і удає холодність, але радіє, що я повернулася. Але що ж мені тепер робити?
- Ти маєш знайти Беллу, - прошепотіла я.
- Я говорив з нею. Багато разів. Вона теж не пам’ятає нічого.
- Але як це можливо? – безсило вигукнула я. – Ви ж лежали ось у цьому ліжку! – я здригнулася, згадавши, як все було. – Роздягнені! Переплетені! Анрі, як?!
- Я не знаю, - пригнічено похитав головою.
- Ти говорив з Русланом?
Анрі кивнув.
- А з Тетянкою?
Знову кивнув.
- А інші камери в будинку?
Анрі слабо всміхнувся.
- У той день було технічне обслуговування. Частина записів відсутня.
Я видихнула так, наче хтось вдарив під дих.
- Чи не надто вдало? – прошепотіла я.
Анрі знизав плечима, ніби його не стосувалося.
- Добре, - кивнула власним думкам. – Ти не можеш найняти власного детектива. Але мені ніхто не може заборонити залучити власну подругу.
Анрі здивовано скинув голову.
- Подругу?
- Роксану, - кивнула я. – Якщо ти ще пам’ятаєш таку.
- Але Роксана юристка, а не детектив.
- А це вже не твоя справа. Але якщо ти хочеш довіри з мого боку, то маєш і сам надати мені її.
- І що ти робитимеш?
- Поїду просто зараз на роботу. Хай навіть пацієнтам все одно, хто прийме їх. Мені не байдуже. А ввечері зустрінуся з подругами на іншій території та подумаю, як знайти того щура, який створює тобі неприємності.
Анрі довго дивився на мене мовчки. А тоді протягнув руку, з’єднуючи наші пальці. І з виразом, який я б означила як не читомий, промовив:
- Ти змінилася. Ти дуже змінилася.
Я тільки кивнула, подумки будуючи цілу мапу моїх подальших дій. Не збираюся чекати нового лиха.
- Руслан відвезе тебе.
- Це зайве. Я і так повернуся.
- Руслан відвезе тебе, - повторив з натиском. – Так мені спокійніше за тебе.
Я кивнула. Підхопила край простирадла, щоб не впасти, раптом наступивши на нього, і рушила до дверей. Вже біля виходу озирнулася.
- Дякую за привітання.