Розділ 15

Варто було йому вийти зі спальні, як я різко розплющила очі, сіла на ліжку і потягнулася до коробочки. Обережно відкрила її. 
Погляд наштовхнувся на білий щільний папір з золотими літерами «З днем народження». Під ним виявилася витончена підвіска з білою трояндою, прикрашена дорогоцінним камінням. Боже мій! 
Я дбайливо дістала прикрасу з коробочки і приміряла. Анрі пам’ятає абсолютно все, що стосується мене. Але він мені не вірить.
Безсило опустила голову на подушку, погладжуючи пальцями прикрасу на своїй шиї. 
Пальцями! Ось воно. Спогад промайнув блискавично, і зник. Але я, здається, знайшла рішення.
Роксана розповідала, що в одній з її справ слідчому довелося шукати відбитки пальців навіть на конверті з листом, який отримала жертва. Відбитки.
Хай навіть немає записки з кошика, яка б підтвердила, що Белла сама принесла мені дитину, але відсутність моїх відбитків на листі з погрозами довела б, що я тримала його в руках лише раз, у день, коли прочитала вперше.
Не витерпівши до ранку, вибігла зі спальні та рушила до кабінету. Але Анрі та не знайшла.
Не довго роздумуючи, постукала у двері його спальні. Кілька хвилин не чулося нічого. А тоді на порозі постав Анрі в одному халаті. Я дуже добре знала, що під ти халатом нічого. Він завжди спав тільки в костюмі Адама. Казав, що тіло, яке цілий день грає роль, має відпочити хоча б вночі.
Повільно перевела погляд на його обличчя. Важко ковтнула.
- Це не може почекати до ранку, - пояснила не надто впевнено.
Анрі поглянув на підвіску на моїй шиї.
Я відчула, як щоки запалали. 
- Не може, - погодився Анрі, простягаючи руку до мого обличчя.
Великим пальцем погладив вилицю, провів по нижній губі, змусивши забути на мить справжню причину мого візиту. А тоді нахилився і повільно поцілував, ледь торкаючись губами.
Не пам’ятаю, як опинилася за дверима його спальні. А потім в ліжку. А потім у його обіймах.
Лишень прокинулася у його обіймах, довірливо поклавши голову йому на груди.
- Чому ти зберіг мою сукню? – спитала пошепки, за диханням зрозумівши, що вже не спить.
- Шкода було викидати.
- Тому ти придбав манекен і змінив освітлення?
- Хтозна, коли знадобиться, - ледь знизав плечима.
Я насупилася. Ну так, а чого чекала? Що цей кремінь ридатиме, що все життя мене одну кохав? Наївна. Але ж не так боляче.
- Я взагалі прийшла сказати, що, здається, знайшла рішення, - теж перейшла на байдужий тон.
Брови Анрі зметнулися.
- Я думав, подякувати.
Він глянув на підвіску – єдине, що лишилося на мені на цей момент. Я знітилася.
- Дякую. Але ні.
- З днем народження, - просто промовив.
За вікном сонце. Або сніданок вже готовий. Так само з днем народження. Як йому це вдається?
- Треба дослідити відбитки пальців на тій записці, - видала дещо роздратовано, одразу переходячи до суті.
- Якій? Тій, що зникла? – іронічно гмикнув він.
- На тій, що у тебе в шухляді! – не стрималася від вигуку.
Сіла у ліжку, натягнувши на груди простирадло.
Анрі насупився.
- Я більше нічого не робитиму, - ошелешив мене.
- Чому?
- У мене зараз є важливіші справи, - знизав плечима.
- Ну так, зручно, - зауважила я, встаючи з ліжка і тягнучи за собою простирадло. – Я доглядатиму за Пилипчиком, Тетянка – за будинком, Христина – за твоїми справами. То навіщо шукати свою жінку, від якої маєш дитину, чи не так?
Анрі сів. Звів брови на переніссі.
- Вона не моя жінка, - викарбував.
- Я пам’ятаю. Що вона не твоя дружина, - огризнулася, шукаючи очима свою піжаму.
- Вона не моя жінка. Я сказав те, що хотів сказати.
Він теж встав, з іншого боку ліжка. У своєму фірмовому костюмі Адама. Я змусила себе дивитися тільки йому в обличчя.
- А Пилипчика вам святий дух приніс? Чи вітром надуло? – не втрималася від коментаря.
Анрі роздратовано знизав плечима.
- Не починай, будь ласка. Я вже все тобі пояснював, коли ти грюкнула дверима і пішла, звинувативши мене у зраді, якої не було.
- Не було? – верескнула невдоволено. – Я застала вас в одному ліжку. Ти залишив її у своєму будинку. Вона народила дитину від тебе! Дитину, якою ти навіть не надто цікавишся!
- Все не так, - він втомлено похитав головою. – І ти маєш зрозуміти мене, бо…
Він затнувся.
Ми стояли по різні боки ліжка, як по різні боки правди. Важко дихали, знову переживаючи минуле. І досі не могли знайти докази. Він своєї вірності, я – своєї непричетності до зникнення його коханки.
- Поговорімо нормально, - попросив тихіше.
Я вимушено кивнула, сідаючи на край ліжка упівоберта до нього. Як я можу хотіти шанс для себе, якщо не даю такий самий йому?
- Пилип – не моя дитина, - ошелешив, обходячи ліжко і сідаючи поруч.