Розділ 14

- Їси? – голос Анрі вирвав мене з роздумів.
Я різко підняла голову, поклавши ложку.
- Ти вже завершив свої справи?
- Чому не почекала мене?
- А мала це зробити?
Анрі насупився.
- Ми завжди вечеряли разом, - пробурмотів, сідаючи на свій стілець.
Хотіла заперечити, що ніякого «ми» вже не існує, але згадала про весільну сукню.
- Тетяно, я вечерятиму у себе, - холодно кинула Христина, зазираючи до кухні.
Я з полегшенням видихнула. Вона не вечерятиме з нами. Мала ж бути хоч одна гарна новина за весь день.
Тетяна стримано кивнула і почала збирати тацю з вечерею для Христини.
- Коли ми зможемо переглянути запис з камер? – нагадала я, повертаючись до їжі.
- Щойно ти вкладеш Пилипа спати, - уривчасто відповів, не виринаючи з ділових роздумів.
Я кивнула.
Тетяна завжди вміла смачно готувати. Але сьогодні солодке особливо вдалося. Добре, що вона є. Бо я б не витримала зараз ще біля плити стояти. Розсіяно усміхнулася Тетянці.
- Дуже смачно. Ви перевершили саму себе.
Вона задоволено усміхнулася. Як мало людині треба для щастя. Мені от знадобився тільки один манекен з весільною сукнею.
Після вечері Анрі дочекався, коли я вкладу Пилипа у дитячій на другому поверсі, покликав Руслана, і ми засіли в кабінеті останнього передивлятися записи з камер спостереження. Я кілька разів вперто дивилася, як Руслан заносить кошик до вітальні, ставить на диван. Як навколо кружляє турботлива Тетянка. Як заходить Христина, дивиться і гидливо морщить носа, побачивши дитину. Вона не рада поверненню Пилипа додому. Але це ж не доказ її провини. І вона не підходила до кошика. Як це можливо?
- То де твоя записка? – вимогливо спитав Анрі.
- Я нічого не розумію, - розвела руками. – Вона абсолютно точно була там. Записка від рудої.
- Ясно, - відмахнувся Анрі, встаючи. – Вже пізно, лягай спати. Завтра багато справ.
- Але, Анрі, записка…
- Годі, Меланіє, - обірвав мене на півслові та подивився прямо в очі. – Я не знаю, навіщо ти це вигадала, але просто удамо, що так і треба. Я все одно радий, що ти знову вдома.
Задихаючись від образи і гніву, я дивилася йому вслід, не здатна знайти слів і доказів.
- Руслане, ну хоча б ви мені вірите? – у відчаї вигукнула, коли за Анрі зачинилися двері.
Охоронець тактовно відвів погляд.
- Я не знаю всього. Але знаєте… Останнім часом навколо Анрі багато дивацтв. І… я теж радий, що ви повернулися.
Ошелешивши мене цим зізнанням, Руслан теж вийшов з власного кабінету, лишивши мене одну.
До середини ночі я переглядала записи знову і знову, збільшуючи зображення, перемотуючи, вдивляючись. Але щоразу бачила одне і те саме. І жодна стороння людина в будинку не перебувала.
Кілька разів довелося мчати наверх, коли спрацьовувала радіоняня, міняти підгузки, годувати і заколисувати Пилипа. А тоді я поверталася знову і вперто шукала запис, який пояснив би, що взагалі відбувається.
Нарешті я вклалася спати ближче до ранку. Знесилена і засмучена.
Минуло, здається, тільки кілька хвилин до того, як мене розбудив шурхіт біля мого ліжка. Я обережно розплющила очі.
Анрі стояв біля мене з довгою оксамитовою коробочкою в руках. Він покрутив її в пальцях, подивився на мене, поки я вдавала, що сплю. А тоді поклав коробочку біля моєї подушки. З іншого боку ліжка він обережно поклав величезний букет білих троянд. Він пам’ятає? Горло стиснув спазм. Але я стримала сльози, міцніше заплющуючи очі.
Анрі постояв ще кілька хвилин, дивлячись на мене, і вийшов. Я лишилася в кімнаті наодинці з раптовими знаками уваги і купою питань без відповіді.