Розділ 10

Стиснувши руки щосили, змусила себе не рухатися. Він пахне так само, як тоді, коли я могла обійняти його. Він дивиться так само, як тоді, коли я повісила у шафу в кімнаті на другому поверсі вже придбану весільну сукню. Але обіймати не можна – він більше не мій. 
- Меланіє… - промуркотів над моїм вухом, і я стислася від солодкого болю в усьому тілі, затамувавши подих, - покажи мені ту записку.
Відро холодної води пролилося на мою голову, обливши до самих п’ят.
- Що? – відсахнулася, приходячи до тями.
Анрі дивився на мене помутнілим поглядом. Дихав так само, як і я, наче через раз. Але його мозок продовжував невтомно працювати. Мабуть, саме це і відрізняло чоловіка його рівня від решти. І це бентежило, і захоплювало мене.
- Покажи мені ту записку, - повторив він вже звичайним тоном.
- Вона у кошику Пилипчика, - розгублено пробелькотіла я, відступаючи в бік, щоб він міг піти і запевнитися сам.
Анрі кивнув. Наче випадково торкнувся моєї руки, проходячи до дверей. Я лишилася в кабінеті одна.
На кілька секунд зачаровано втупилася у стіну навпроти. А тоді схаменулася, рушила слідом. Оскільки мене намагаються звинуватити у погрозах життю і здоров’ю Белли, я маю особисто перевірити, що Анрі переконався – я не причетна. Але хто міг би підставити мене і навіщо? Адже я вже давно не з Анрі.
- Перевір ще раз, - почула його голос з вітальні.
Серце похололо. Ще раз? Вони що, не змогли знайти записку в кошику? 
Тихо увійшла до кімнати і зупинилася біля дверей.
Анрі почув мої кроки. Озирнувся. Погляд недобре блиснув.
- Ніякої записки тут немає, Меланіє, - прохолодно промовив, прикувавши мене до місця.
- Але вона була там! – безглуздо вигукнула я під співчутливий погляд Тетянки.
Жінка саме намагалася вгамувати малого, колисаючи і розгублено переводячи погляд з Анрі на мене і назад.
Я навіщось підійшла до кошика, що стояв на дивані, і почала перебирати все, що лежало в ньому, ніби до мене це вже не зробив Анрі. Раптом десь запав папірець. Ну не бачать же чоловіки в холодильнику масло, що стоїть просто перед ними. То може, і з запискою так? Але ні. В кошику лежав тільки підгузок і пляшечка для годування.
- Добре, - повільно протягнула, намагаючись не впадати в паніку.
Виходило так собі. Руки вже похололи, зволожніли і тремтіли.
- Тетянко, миленька, скажіть мені, хто був з дитинкою з моменту, як Руслан привіз дитину додому?
Тетяна судомно ковтнула, ще більше трясучи Пилипчика і аж підстрибуючи.
Я з болем подивилася на цю картину. Згадала, що у неї ніколи не було дітей. І потягнулася за Пилипом.
Взявши його на руки, одразу вклала зручніше. Малий, на диво, одразу затих. Тільки кряхтів невдоволено, наче хотів пожалітися мені.
Анрі дивився на мене, не моргаючи.
- Тільки я, - тихенько пискнула Тетянка.
І тут я остаточно впала в ступор. Записка абсолютно точно була тут, і тепер її немає. З дитиною була тільки я, Руслан і Тетянка. Останню неможливо запідозрити взагалі ні в чому – вона свята жінка. Не кожна здатна терпіти характер Анрі в плані кулінарних вимог. То невже мені примарилася та записка?
- Ну і що ви скажете тепер? – уїдливо пролунав голос Христини від дверей.
Ми троє різко озирнулися на неї. І мене осяяло.
- Анрі, поїхали. Якщо записки немає тут, значить, вона залишилася у мене вдома!