Розділ 9

Міцно заплющивши очі, щосили намагалася не заплакати. Тільки не перед Христиною. Вона не суперниця мені. Бо я сама для нього нині ніхто. І я сама так вирішила одного дня. То чому тепер так боляче?
Я знаю, що він чекає мою відповідь, реакцію. Але не знаю, як реагувати.
Я стільки часу мріяла мати дитину. Так сильно кохала Анрі. І тепер саме він просить мене лишитися з його дитиною. Але дитина не моя, чорт забирай! То чому я маю лишатися і рятувати його?
Повільно повернулася до нього обличчям, зустрілася з його поглядом, повним благання, болю і розгубленості. І кивнула.
- Добре. Але тільки до того… Допоки ти не знайдеш Беллу.
Він вже збирався кивнути, погоджуючись, коли раптом у розмову встрягла Христина.
- Але ж це саме Меланія у записці погрожувала Беллі розправою, якщо та не зникне з її шляху, - нагадала вона.
Я примружилася, очікуючи на його відповідь. Чудово розуміла, що саме від неї залежить моя власна поведінка далі. Ще краще розуміла, що це не правильно, не нормально, але нічого з собою вдіяти не могла.
- Анрі? – тихо погукала його.
Хоча це і не було потрібно. Він і так дивився тільки на мене, наче намагався просочитися в саме серце.
- Дякую за вашу уважність, Христино, - промовив неголосно, дивлячись тільки на мене. – Та боюся, що я надто був вражений зникненням сина, щоб помітити ті очевидні речі, на які щойно вказала Меланія. Емоції надто засліпили мене.
- Але, Анрі… - пробелькотіла пані, розгублено дивлячись на чоловіка перед собою.
Я б хотіла порадіти своїй маленькій перемозі, та всю мою увагу поглинув його погляд, що плавив мене як свічку.
- Дякую, Христино. На сьогодні ви вільні, - з натиском повторив він, і Христина неквапом рушила до виходу, зачепивши на ходу моє плече.
Я похитнулася, але встояла.
- Ви забули документи, - гукнув Анрі.
Вона обернулася, начепила суто ділову усмішку і покрокувала до столу за паперами.
Коли ми нарешті залишилися наодинці, я раптом зрозуміла, що не знаю, що говорити і робити далі. Анрі здавався мені зовсім іншою людиною. Або, я припускала і таку думку, змінилася я сама. Тому тепер бачила все в іншому світлі.
Хотілося спитати, чи кохає він руду, заради якої зрадив мене. Але промовчала. Він же просив лишитися тільки через сина. Як лікарка, я не можу кинути дитину напризволяще.
Ба більше, я не хочу йти як жінка, яка стільки років мріяла стати мамою. Але це пастка. Це не моя дитина.
- Завтра я маю вийти на роботу, - навіщось констатувала очевидне.
Кадик на його шиї різко смикнувся.
- Візьми відпустку, - хрипко відповів.
О, тепер я краще впізнаю Анрі.
- Гадаєш, це так легко? – гірко всміхнулася я.
- Навіщо ускладнювати? Я оплачу всі дні твоєї відпустки за тарифом преміум-няні. Хочеш?
Я поморщилася.
- Але справа не тільки в грошах, - мляво заперечила, відчуваючи гіркий присмак цієї розмови у роті.
- Помиляєшся, - з сумом в очах зауважив він. – Справа завжди у грошах. Так чи інакше. Просто ціна у всіх різна.
- Мені не потрібні твої гроші, - викарбувала з болем, який не змогла приховати.
Анрі іронічно усміхнувся, встаючи з місця та рухаючись у мій бік.
- Ти завжди була принциповою і думала, що незалежною.
- Я не думала, - автоматично заперечила, не встигнувши навіть подумати. – Я була і є незалежною.
- Від мене? – вже зовсім поруч прошелестів його голос, огорнувши мене теплом дихання.
І я не змогла промовити «так». Бо раптом зрозуміла, що це було б неправдою.
- Ти справді непричетна до зникнення Белли і Пилипчика? – ледь чутно спитав Анрі.
Я підняла голову і відкрито подивилася йому в очі.
- Кошик з Пилипчиком опинився біля моїх дверей сьогодні вранці. І коли приїхав Руслан, я саме збиралася їхати до тебе, щоб повернути дитину. Тому, що в кошику теж була записка.
- Але хто тоді це зробив і навіщо? І де в такому разі Белла? – розгублено пробурмотів Анрі, схиляючи голову і майже торкаючись чолом мого волосся.