Розділ 7

- Що ти верзеш? – приголомшено прошепотіла, підходячи до крісла біля його столу в пошуках опори.
Сіла, згадавши, що правди в ногах не шукають. А де вона тепер є?
- Тільки, будь ласка, не треба викручуватися, - втомлено зітхнув Анрі, опускаючись у крісло навпроти.
Я вдивилася в його обличчя, з жахом усвідомлюючи, що він вірить у те, що говорить.
- Втомився від твоєї брехні.
Задихнулася від обурення. Відкривала і закривала рота, немов риба без води. Намагалася роздивитися його обличчя, заховане за долонею. На зап’ясті Seiko Presage (Сэ́йко Преса́ж), які дарувала йому на нашу річницю.
Тоді я довго відкладала кошти, а потім вибирала їх, зачарована глибоким, містичним рельєфом циферблата, схожим на морозний візерунок. Мені здавалося, що ці тонкі, гострі, як скальпель, стрілки відлічуватимуть хвилини нашого спільного щастя. Вони й зараз ковзали скляним полем із гіпнотичною точністю. Іронія долі полягала в тому, що годинник, який мав стати символом моєї безмежної відданості, тепер холодно відміряв секунди, за які руйнувався мій світ.
Я нарешті опанувала себе і відкрила рота, щоб відповісти щось болюче. Але у двері тихенько постукали. Не дочекавшись дозволу, відчинили та увійшли.
Мабуть, усі жирафи савани збіглися позаздрити цим ніжкам. А мені довелося довго вести очима від кінчика підборів-шпильки до краю короткої спідниці, а потім до завитих світлих локонів у пошуках голови. Знайшла. Пораділа. Але недовго.
- Анрі, вибачте, - зніяковіло пробелькотіла володарка ніжок.
І Анрі дивовижно швидко скинув голову, змінився в обличчі, розплився у привітній усмішці. Де подівся тільки хижак, який кидав мені в обличчя звинувачення кілька секунд тому?
- Тут документи вам на підпис.
«Міс локони» кинула на мене вивчальний погляд і продовжила тремтячим голосом з винуватими нотками.
- Я не знала, що у вас важлива зустріч.
- Ти вже аж настільки працюєш вдома? - не втрималася я від шпильки.
Анрі невдоволено пересмикнув плечем.
- Ревнуєш?
- Чого б це, - пхикнула я, старанно відводячи погляд.
Він же не правий зараз, так?
Довгі ніжки процокали до столу, не перестаючи тримати мене в полі зору, наче взяла на приціл.
- От і я питаю, чого б це, - невдоволено відгукнувся Анрі, приймаючи з рук «Міс локони» папери на підпис і підписуючи їх, не дивлячись. – Спершу втекла від мене, звинувативши у зраді, а тепер…
Пилипчик раптом заплакав десь за дверима. Ми обидва скинули голови та зустрілися поглядами. Я гмикнула.
- А мені ж немає чому звинувачувати тебе у зраді, так?
- То ти тому викрала Пилипа? – поморщився Анрі.
- Та хто тобі вигадав таку нісенітницю? – не стрималася від вигуку.
Паняночка аж підстрибнула, ніжна мамина квіточка.
Анрі поривчасто відкрив ящик столу. Витягнув звідти якийсь аркуш і ледь не жбурнув його мені в обличчя.
- А це тоді що, на твою думку?
Я спіймала папірець, від подиву навіть без коментаря. Мигцем глянула і залипла над текстом, остовпіло проводячи очима по рядках.