Розділ 6

Зустрілася поглядами з людиною, яку колись вважала чоловіком жіночих мрій. Принаймні моїх. 
Він граційно відштовхнувся від масивної колони перед входом, мовчки повернувся до мене спиною і рушив до входу. Тетянка, хатня робітниця, невдоволено підібгала губи, але покрокувала слідом за роботодавцем. Процесію замикав Руслан з кошиком у руках. Я залишилася розгублено стояти перед ганком чужого будинку. Ну і що мені тепер робити?
- Ти чекаєш на окреме запрошення? – долинув іронічний голос Анрі з передпокою.
Я здригнулася, почувши його. Шкірою пробігли дрижаки страху, змішаного з насолодою. Колись я тремтіла від одного його голосу, погляду, парфуму, що наповнював кімнату і мої легені. Мені здавалося, що то «колись» безповоротно лишилося у минулому. Але минуле знайшло мене і тепер знову тримало у напрузі.
Зробивши глибокий вдих, почала повільно підніматися сходами. Зупинилася ще на хвилину перед дверима, що лишили відчиненими для мене. Якби не знала обставин, подумала б, що то звичайний родинний день. Ми всі повернулися з прогулянки і зараз Тетянка подаватиме смачний обід. Але ми не сім’я, а дитина у кошику від його коханки!
- Що за гру ти затіяв цього разу? – спитала, опиняючись у просторому холі.
Тут нічого не змінилося, зрозуміла я, і губи самі поповзли в задоволеній усмішці. Руда не чіпала стіни, які ми декорували з Анрі вдвох. Він не дозволив чи їй виявилося байдуже?
Пустий хол підхопив моє приховано радісне гмикання і повернув відлунням.
Я знала, де його шукати. Але мене невимовно бісила необхідність слідувати за ним цим величезним маєтком. Ніби я хотіла приїхати сюди, а не мене притягли ледь не силоміць. Хоча, треба бути чесною, ніхто і не тягнув. Дуже ввічливо попросили тільки. Щоправда без можливості відмовитися.
Я важко зітхнула. Ось це і було головною проблемою наших з Анрі стосунків – постійні суперечності, різночитання його рішень, безапеляційність виданих команд. Наче я не жива людина, а його власність. А я не готова бути власністю. Нічиєю. Навіть його.
Опинившись перед дверима кабінету, підняла руку, щоб постукати. Насупилася. Опустила її, і просто увійшла. Так, Анрі дуже не любить, коли до нього заходять без стуку, зловтішно подумала я.
Він стояв біля вікна, спиною до мене. Руки в кишенях штанів улюбленого домашнього костюму від італійського «короля кашеміру» Брунелло Кучінеллі. Знання, набуті в цьому маєтку, жодним ластиком не зітреш. 
- Ти приїхала… - констатував, повертаючи мене зі спогадів.
Я схвильовано схопила повітря ротом, і не змогла вимовити ані слова. Оце нахабство! Я приїхала? Боже, як це звучить! Я приїхала. Неначе він весь час чекав на мене.
- Скучив? – уїдливо поцікавилася.
Одразу пожалкувала про це. Але він повернувся до мене обличчям і зазирнув не просто в очі, а в саму душу.
- Навіть не уявляєш, наскільки… - промовив неголосно, розпалюючи мою нестримну фантазію, яка вже понеслася у неправильному напрямку. 
Відчуття, наче від нього тоді втекло тільки моє тіло, а душа все одно лишилася з ним. Тільки мозок заборонив визнавати це – як базовий елемент самозбереження психіки. Але він продовжив говорити, і моя світла хмарка звалилася з небес на землю без попередження.
- Але для того, щоб спитати про це, тобі не потрібно було викрадати мою дитину…