Розділ 5

Час ішов, а я стояла, як корова на пасовищі, кліпаючи очима і намагаючись зрозуміти, чи серйозно він говорив зараз.
- Що значить, привезти мене? – уточнила заїкаючись.
Лють почала скручуватися в тугий вузол у животі. Хто дав право Анрі розпоряджатися моїм часом, моїм життям? Та хто він такий! Прикусила язика, щоб не нариватися на неприємності. Я добре пам’ятала, що може бути з тими, хто багато базікає проти правил, встановлених Анрі.
- Пані Меланіє, будь ласка, поїдемо спокійно, - промимрив Руслан, переводячи погляд на підлогу.
Я безсило стиснула кулаки, засопіла, як закипілий чайник. А тоді, мовчки визнавши безглуздість боротьби в цьому випадку, попленталася переодягатися.
Спідниця не бажала застібатися, і я вже радісно потягнулася до улюблених джинсів, що дарували відчуття безпеки та контролю. Але вчасно згадала, що Анрі завжди був категорично проти «чоловічого одягу» на жінках. Хотіла було розсердитися, але опустилася на край власного ліжка і замислилася. Як давно я відчувала себе жінкою? Не лікаркою, яка маю потурбуватися про всіх. Не подругою, яка має підтримати трьох інших. Не сусідкою, яка має зрозуміти і допомогти літнім, самотнім, малим. Не добре вихованою донькою. А просто жінкою. Щасливою, усміхненою, захищеною. Парадокс полягав у тому, що це відчуття було тільки з Анрі. Але що він хоче від мене тепер, коли сам і розтоптав мою безмежну довіру?
Змусила спідницю бути слухняною, добрала до неї блузку в тон, туфлі на невисоких підборах. Не надто впевненою ходою вийшла до охоронця.
Наскільки все ж таки важливий одяг. Наскільки по-різному через нього дивляться на тебе не тільки інші, а і власне відображення. Уся моя сила і впевненість, яку змушена тримати самотня жінка, раптом наче здулася, поступаючись жіночності.
Руслан схвально кивнув, глянувши на мене, і рушив до виходу. Я слухняно - за ним. Пилипчик у кошику підбадьорливо усміхнувся мені. Чоловік – у будь-якому віці такий чоловік!..
Керівник служби охорони терпляче чекав, поки я тремтячими руками зачиняла двері на ключ, розсіяно кивала сусідці, що спускалася сходами, зацікавлено роздивляючись кошик з дитиною.
Майнула думка написати Роксані, що мене везуть невідомо куди. Але щойно дістала обережно смартфон, як Руслан похитав головою.
- Не треба.
Я важко ковтнула і поклала телефон до кишені. Менше за все хотіла створити подрузі неприємності. Достатньо і того, що доглядатиме Любаву.
Він дбайливо помістив кошик на заднє сидіння. Потім подивився на мене очима сумного шарпея. Я сіла поруч з дитиною, подумки готуючись до найгіршого. Заспокоювала себе, що Анрі не мафіозі якийсь. Не вб’є ж він мене врешті-решт. Правда?
Поки думки влаштовували гойдалки, машина встигла домчати нас до маєтку мого нічного жаху. Я перевела погляд на вікно. Міцно заплющила очі і наказала собі не видавати страх.
Уважно дивилася, як Руслан витягує кошик з машини та крокує до входу. Ворота за нашими спинами автоматично зачинялися, відрізаючи для мене всі шляхи відступу. 
- Пані Меланіє, ви повернулися! – радо сплеснула долонями літня жінка, яка працювала хатньою робітницею тут останні десять років.
Я повернулася на звук її голосу, і обімліла, побачивши його.