Розділ 4

- Ну ж бо, Пилипчику, посидь трохи тихенько, - пробурмотіла пошепки, наче дитинка могла зрозуміти, про що я. 
Навшпиньки прокралася до дверей. Осмикнула себе вже в коридорі. Чого це я крадуся у власній квартирі, наче вже дійсно переоформила дитину і мені є чого боятися? Думка неприємно вколола. Адже якщо втілю божевільні думки в життя, решту його боятимуся кожного дзвінка у двері.
Зазирнула у вічко, і похолола від побаченого. Ковтнула грудку, що миттєво підкотила до горла.
- Пані Меланіє, ми знаємо, що ви вдома, - гранично ввічливо сталевим тоном мовив велетень за моїми дверима.
Цікаво, де на такі плечі шиють ці безглузді чорні костюми? Недоречна думка промайнула і зникла. 
Звісно. Що вони знають, що я вдома. Це якраз не дивує, знаючи систему охорони Анрі. Але виходить, руда таки підставила мене, підкинувши свою дитину. Що ж тепер робити? Як я доведу, що не крала Пилипа? Щоки почали палати, коли знову згадала, що збиралася саме так і зробити.
- Відчиніть, будь ласка, самі. Щоб не довелося виносити двері, - попросив костюмчик за дверима, і я знову ковтнула грудку.
- Так, звісно, - пробелькотіла, відчиняючи тремтячими руками і натягуючи привітну усмішку. – Добре, що ви самі приїхали.
Відчинивши двері, придивилася до чоловічого обличчя. Ага, Руслан. Чудово, що Анрі відправив до мене добре знайомого охоронця. Вочевидь боявся, що викличу поліцію. Не хоче привертати увагу? Чому?
- Добре? – насупився Руслан.
- Заходьте швидше. З під’їзду йде холодне повітря. Дитині це шкідливо, - суворим тоном лікарки попросила я, відходячи вбік.
Глянула ще раз на його габарити. Зрозуміла, що безглуздо пробувати протиснутися разом у моїй скромній квартирці. Відступила геть.
Руслан тактовно прокашлявся та увійшов, тихенько причинивши двері.
- Вибачте мені, - ніяково промовив. – Але шеф наказав їхати до вас і…
- Так-так, це навіть чудово! – закивала як китайський бовванець і навіть дійсно зраділа.
Це ж означає, що мені не доведеться їхати до Анрі самій. Переступати ще раз поріг його маєтку, в якому лишилося стільки болю. І стільки щастя. Навіщось уїдливо додав внутрішній голос. Віддам дитину Руслану зараз, і справі кінець.
- Заходьте, Руслане, дитинка на дивані, у кошику. Помилитися неможливо.
Руслан якось дивно насупився, придивляючись до мене. Мабуть, що усмішка у мене була зараз божевільна. Ще б пак! За одну годину отримати головний біль і одразу позбутися його. А може, доля недарма не дає мені дитинку? Бо я просто не готова бути мамою?
Керівник служби охорони впевнено пройшов до кімнати, взяв кошик. Я згадала про пляшечку з сумішшю і метушливо побігла за нею на кухню.
- Ось, тримайте. Це теж входило в комплект, - пхикнула недоречно. Самій огидно, але стрес аж горло скував. А з ним, і роботу мозку обмежив, здається.
Руслан діловито кивнув, взявши кошик, і вичікувально втупився на мене.
- Щось іще? – розгублено перепитала я, озираючись. Наче ж нічого до ладу і не витаскувала з кошика.
- А ви так і поїдете? – уточнив Руслан.
- Я?! – пискнула і сама не впізнала свій голос.
- Ну так, - знітився велетень, набувши вигляду винуватого хлопчика. – Шеф наказав привезти дитину і вас.